elanorsvitla

Можливо, під час війни посміхали меми. Можливо були ще якісь смішні моменти, уже й не пам’ятаю. Та був один, коли не засміятися не було сил.

Польсько-український кордон на Шегинях, якийсь-то там день цього сумного ісходу українського народу з рідної землі. Уже не такий масовий, як був у перші дні, але колейка вишикувалася на пару годин. Ще здалеку, коли не підійшли впритул до черги, було чути якісь крики. Коли вже прилаштувалися в потік, стало зрозуміло, звідки вони. Одна афро-американка надривним голосом кричала англійською — «Jesus loves you!». Їй таким же надривним ехом повторювала біла жінка, чомусь російською «Исус вас любит!». «You can go to the safe place now. But the true safety is with Him. Remember it!» — «Вы уходите от опасности, но помните, настоящая безопасность только с Ним». Обидві жінки емоційно жестикулювали, а часом так підводилися навшпиньки, що, здавалося, зараз впадуть на ту чергу. Їхнє повідомлення мало би заспокоювати, натомість дуже посилювало загальну тривогу, з кожною секундою піднімало її щоразу дужче, і, мабуть, якби її можна було виміряти ртутним термометром, на якомусь етапі та ртуть виплеснулася крізь тріснуте скло. Собаки, видно, як ніхто відчули це нестримне нагнітання емоцій і почали скавуліти. Особливо відзначилася одна шавка. Вона скавуліла так, ніби її повільно різали, і не припиняла цього робити аж поки «кордон не розлучив нас». Здається, діти в тій черзі навіть менше плакали, ніж собаки. А коти взагалі здивували, особливо британський, який смирненько сидів у маленької дівчинки на руках — не виривався, не нявчав. Усе ж у них флегматичний темперамент. Деяким істеричним людям у черзі варто було б повчитися в того кота. Голос двох тіток-проповідниць праворуч був ще дуже близько і звучав так само гучно й надривно, як ліворуч вигулькнули аніматори в костюмах тигра, єдинорога й ще якоїсь почвари. Вони весело підстрибували, пританцьовували, щиро усміхалися і співали пісеньку. Точно пам’ятаю, у ній були слова «I am happy!». Еге ж. Хоч хтось у цьому натовпі щасливий. Я трималася десь хвилину. З усіх сил. Та настав момент, коли спіймала погляд свого друга. Я знала, що не можна ні на кого в цей час дивитися, знала. Але, на жаль, подивилася. Пробачте, але мене порвало. Нестримним істеричним сміхом. Друга теж. Хіба могли лише гучність того сміху контролювати, щоб інших бува не заразити.

Такі в нас зараз веселощі. Зате тепер знаю, як виглядає апокаліпсис, і те, що про нього показують у серіалах та фільмах, аж ніяк не є кінематографічним перебільшенням. Життя — це театр абсурду? Ні, війна.

 Прийшла сьогодні мантра. 

"ГОСПОДИ, ТИ НЕ ОБДІЛИШ МЕНЕ ЛЮБОВ*Ю, ДАЮЧИ СВОЮ ЛЮБОВ ІНШИМ, ДАЮЧИ ЇМ ЛЮБИТИ ІНШИХ". 

Чомусь, ще з раннього дитинства я мала якісь неймовірно тонкі почуття до України. Вона для мене була особистістю. Чомусь жінкою. Мені хотілося простягти до неї руки, обійняти, щось зробити для неї, допомогти їй, поклястися їй у вірності, у відданості й у тому, що я — для неї. Пам’ятаю, навіть мала один ритуал. От такий спеціальний ритуал, який належало робити в поїзді, коли через тьмяне освітлення вже не почитаєш і є час полежати на верхній полиці, де тебе ніхто не чіпає, і просто подумати, віддатися цій дивній любові. І я думала, споглядаючи часом гарні до запаморочення, а часом звичайні, пейзажі моєї Батьківщини за вікном. Я занурювалася до дна в оцю любов, вмиваючись сльозами. Не гіркими й не радісними, а просто сльозами цього вчуття. Хоча чого б то? Я ж так тоді мало знала про Україну, геть не розуміла, що в ній відбувається, а тим паче не розуміла всього драматизму навколишньої дійсності. Я просто тонула в цьому бездонному, можливо, навіть екстатичному почутті любові. І до чого? До «шматка землі, що зветься Україною», який завтра може зватися по-іншому й навіть припинити своє самостійне існування? До ідеологічної абстракції, такої назайманої, такої новонародженої, життя якої ще таке невизначене й хитке? До цієї корумпованої нестабільної політичної структури? До цього занепаду в селах і до розбитих доріг? До розграбованих закинутих підприємств і повсюдної імітації освіти, науки, політики? Що я люблю? Чи існує те, що я люблю? Де воно? Чому я його люблю? Нелюбити те, що бачиш, значно легше. А, може, я в ранньому дитинстві стала жертвою якоїсь псевдопатріотичної пропаганди про те, що кожен, народжений тут, забов’язаний любити цей шмат землі, і це в мені так глибоко засіло, що я прийняла його за своє, за щиру правду?

( Read more... )

Часто до нас у життя стукаються різні люди. Хтось залишається в ньому, а хтось йде геть, за власною волею, чи за нашою. Хтось усвідомлює, для чого прийшов, а хтось і гадки не має. Щоби якось філософськи осмислити, що відбувається, можна спробувати назвати цих людей.

Гість, який знає, що йому треба переночувати тут, але не знає, чому. Часом, до нас нізвідки приходять люди, які активно шукають дружби і спілкування. Зазвичай «гість» сам ініціює всі зустрічі і у вас є стійке відчуття, що ваша «дружба» тримається більше на його бажанні, а не вашому, що лідером є він, а ви погоджуєтеся, бо загалом теж щось берете з того спілкування. У такому випадку приходять несвідомо, не за конкретними речами і тим паче не за матеріальними. Так приходять до вчителя, інтуїтивно відчуваючи, що саме в цієї людини є досвід і знання, які можуть допомогти. Зазвичай людина швидко отримує відповідь на своє запитання, або ж, будучи неготовою до правдивої відповіді, заперечує вас і йде собі. У цьому випадку не полишає відчуття, що тобою скористалися, але зазвичай це зрозуміло із самого початку, тому немає жодних очікувань і до кінця «дружби» починаєш готуватися просто одразу. Зрозуміло одне – спілкування для такої людини не є самоціллю.

( Read more... )

Тему квантової фізики дуже люблять експлуатувати різні релігії, особливо езотеричний нью-ейдж. Коли на одному кришнаїтському заході лектор сказав, що вайшнавізм підтверджує висновки квантової фізики, чи то квантова фізика підтверджує вайшнавське вчення, я все ж захотіла дізнатися, ЯК САМЕ це відбувається. Відповіді, яка б мене задовольнила, не отримала, лише повторення того самого твердження. Це мені нагадало вчених, які фіксують еволюційний процес, можуть прослідкувати мінливість видів та їх розвиток, але сам фізіологічний і хімічний механізм, який призводить до еволюції, описати не можуть. Не можуть сказати, ЯК у істоти, яка ніколи не мала хвоста, він з’являється, або ЯК хижі наземні копитні позбулися ніг і стали гігантськими морськими ссавцями. Так само й тут – квантову механіку релігійні люди сприймають як якусь дивовижу, яка суперечить здоровому глузду і нашому видимому макросвіту, а тому одразу пов’язують її з Богом, а коли починаєш питати, як саме вона пов’язана з Богом, не мають, що відповісти. Тоді я спитала себе якщо не про те, як Бог пов’язаний з квантовою фізикою, то хоча б про те, як з нею пов’язана я і як ми можемо відчути квантові ефекти в повсякденному житті.

Ці міркування поки існують лише на рівні інтуїтивних схоплень і точно ще доповнюватимуться чи навіть змінюватимуться, але наразі знаю одне – ми в прямому сенсі спостерігаємо квантові ефекти, коли робимо вибір. Не знаю, чому, але наше рішення грає таку ж роль, як детектор частинок в експерименті з двома щілинами. Коли немає детектора, тобто спостерігача, кожна частинка знаходиться в суперпозиції, пролітає через дві щілини одночасно. Та варто з’явитися детектору, як стається колапс хвильової функції і частинка опиняється лише в одній щілині. Так само і ми, коли ще не прийняли рішення, перебуваємо в суперпозиції, в якій всі варіанти розвитку подій, стосовно яких ми приймаємо рішення, існують одночасно і наша доля, як та частинка, пролітає через всі можливі щілини одночасно. Рішення – це детектор, це причина колапсу множинності нашої долі до одного варіанту, який ми і проживаємо. В момент рішення ми відкриваємо коробку з котом Шрьодінгера.

Та фізика говорить про те, що варіант, який реалізується в ході схлопування хвильової функції – випадковий. Ми можемо відкрити коробку і побачити як живого, так і мертвого кота, а якого ми в результаті побачимо – це лотерея, випадковість, яка жодним чином не залежить від нашої волі. Але рішення – це саме акт нашої волі і ми можемо вибрати, до якого варіанту схлопнеться наша хвильова функція. Тепер залишилося з’ясувати, з якого переляку ми можемо ставити на один рівень акт волі, тобто наше рішення, яке не є матеріальним об’єктом, і матеріальний детектор, який фіксує електрони. Жоден детектор в світі поки не зафіксував фізичний склад наших думок і те, що наша воля складається з елементарних частинок. (До речі, такі міркування могли би стати в пригоді усім, хто стверджує, що думки – матеріальні). Та ми не будемо розводити спекуляції на цю тему. Натомість нам не залишається іншого, як припустити, що саме тут і відбувається Боже втручання. Ми не як фізичний об’єкт виявляємося «заплутаними» з одним із варіантів розвитку подій нашої долі, а як воля, яка не лише спостерігає, а й впливає на можливий розвиток подій. Машина, яка фіксує пролітання електрона через одну щілину, не може вибрати пролітання його через другу, або через будь-яку іншу. Ми ж можемо. У цьому вся різниця. У цьому, можливо, і є Бог, який делегував нам оцю можливість.

Коли людина стикається з невзаємністю, у неї виникає потреба екологічно переробити її в собі, правильно асимілювати цей досвід, щоби він не нашкодив ні їй, ні іншому учаснику ситуації. Є декілька шляхів зробити це. Найлегше – це піддатися інерційному механізму заперечення, заперечити досвід і його причину, наділити їх негативним змістом і відправити геть зі свідомості. Це, мабуть, найбільш дієвий спосіб для того, щоби стерти пам’ять про людину. Та я не вважаю цей шлях екологічним як мінімум із двох причин. По-перше, у такому разі заперечується все хороше, що було в досвіді, а по-друге, у такий спосіб ми власноруч обмежуємо себе, свою особистість, відрізаючи від неї те, що вже стало її частиною. Та про це трохи пізніше.

Ще один спосіб – вдячність і відпускання. Замість заперечення можна акцентувати увагу на всьому прекрасному, що було в досвіді, дякувати за це і відпускати. Та цей спосіб нелегкий і не завжди дозволяє радикально і безповоротно стерти пам’ять про людину. А тому доводиться жити з відчуттям якоїсь нерозкритої потенційності, яка психологічно обтяжує та однаково супроводжується відчуттям обманутих очікувань і марних надій. «Закрити гештальт» вдячністю і відпусканням не завжди виходить. Так само, як не завжди виходить пояснити собі, навіщо утримувати цей зв’язок далі, якщо він односторонній і не може реалізуватися. Здається, є ще один хороший спосіб асимілювати досвід невзаємності – здійснити операцію усвідомлення себе не як сансаричної істоти, можливості якої справді обмежені в емпіричному світі, а як істоти-потенційності.

Для такої істоти кожен досвід, кожна можливість у житті, хай навіть нереалізована, є такою ж значущою, як будь-які значущі події в житті. Інакше кажучи, можна не редукувати себе до реалізованих подій життя, не обмежувати себе ними, а мислити себе ще й як того, хто включає всі потенційні почуття й досвіди, які могли б статися, але не сталися, бо така вже природа нашого лінійного обмеженого існування в матеріальному світі. Адже якщо людина пережила якийсь досвід – вона вже його знає, він уже стає її частиною і уже передбачає можливість повторення. Хай не в цьому житті, хай не з цією людиною, хай не в такій, але в схожій формі. Для прикладу, можна уявити людину, яка заперечує любов, бо ніколи її не відчувала. А як відчула, то зрозуміла її реальність і уже може розраховувати на повторення цього досвіду. Тому, ставши на таку позицію, людина себе усвідомлює істотою не обділеною чимось, а лише збагаченою, а її зв’язок із тим, хто не відповів взаємністю, перестає бути емпіричним, а набуває якогось онтологічного, позачасового й позапросторового статусу.  

Для кого така позиція звучить занадто абстрактно чи пафосно, поспішу заперечити. Бо в самій позиції уже міститься дуже конкретне і раціональне пояснення, чому так найкраще зробити. Та хоча б тому, щоб не обділяти себе, не звужувати свою свідомість. Це конструктивна раціоналізація, коли можна не лише серцем відчути, як правильно, а й раціонально пояснити собі, чому так правильно.

« I know who I am inside and I know I am a good person» (с)* - так відповіла Анджеліна Джолі в інтерв’ю Glamour UK, коли в неї спитали про критику і самокритику. Слова зірки, ніби такі банальні, є квінтесенцією ставлення до себе, є тією опорою, яка не зникає, коли зовнішня реальність підважує самосприйняття.

«Я знаю, що я хороша людина» - чи не виражений в цих словах наш наважливіший вибір в житті: на якому боці Сили ми перебуваємо? Якщо ми свідомо обрали світлий бік, ще й намагаємося не сходити з нього, то коли світ хоче переконати нас в протилежному, ми залишаємося непохитними, бо знаємо себе.

Буває так, що хтось відчуває до нас ірраціональну неприязнь, а хтось проявляє лише погане в нас. Люди по-різному інтерпретують наші дії і роблять різні висновки стосовно нас. Тоді ми ніби губимося і питаємо себе: «кому мені більше довіряти – їм чи собі?». І це саме той момент, коли можемо сказати собі «я знаю, що я хороша людина, я знаю, ким я є всередині». Тоді всі проекції інших людей на нас, всі сумніви в собі просто розсипаються вщент, бо ми знаємо свій вибір і тверді в ньому, як криця.

Це не варто плутати з самовпевненістю чи відсутністю самокритичності. Бути впевненому у своїй світлій природі не означає вважати себе ідеальним і ігнорувати думку інших стосовно себе. Це означає не впадати крайнощі недовіри до себе і ілюзії про авторитетніть кожного, хто виступає в ролі нашого судді. Так, ось ми вчинили неправильно, тут помилилися, але глобально «я знаю, що я хороша людина».

Оця онтологічна установка на Світло і самовдосконалення може відсіяти як непотрібні думки про те, чи слід дослухатися до критиків та суддів, так і людей, котрі засуджують нас, а не наші дії, й не знають нас настільки, що не впевнені, на якому боці сили ми є. Або котрі самі не мають такої онтологічної установки, тому проектують на нас виключно те, що їм відомо – корисливі мотиви, злі наміри тощо.

Звісно, одразу хочеться заперечити, що судять за діями, а не намірами, які не завжди видно. Та й будь-який благий намір, якщо він розходиться з діями, ламаного шеляга не вартий. Це правда. Але спрямованість на Світло та самовдосконалення не виключає помилок. Тому важливо, щоб твердження «я знаю, що я хороша людина» підкріплювалося твердженням «я знаю, що понад усе я хочу стати ще кращою людиною», а тому відкритий до критики, готовий визнати свої помилки, і всі мої духовні сили спрямовані на те, щоб в подальшому не повторювати їх. Ось це внутрішнє переконання, якими людьми ми є, може бути інструментом розрізнення конструктивної критики та голого осуду, може бути тим, що дозволить зберігаючи себе, бути гнучким та здатним побачити свої негативні прояви.

*Інтерв*ю - https://www.facebook.com/glamourmaguk/posts/10158512328736774