ПРО БАТЬКІВЩИНУ. З ЛЮБОВ*Ю.

Чомусь, ще з раннього дитинства я мала якісь неймовірно тонкі почуття до України. Вона для мене була особистістю. Чомусь жінкою. Мені хотілося простягти до неї руки, обійняти, щось зробити для неї, допомогти їй, поклястися їй у вірності, у відданості й у тому, що я — для неї. Пам’ятаю, навіть мала один ритуал. От такий спеціальний ритуал, який належало робити в поїзді, коли через тьмяне освітлення вже не почитаєш і є час полежати на верхній полиці, де тебе ніхто не чіпає, і просто подумати, віддатися цій дивній любові. І я думала, споглядаючи часом гарні до запаморочення, а часом звичайні, пейзажі моєї Батьківщини за вікном. Я занурювалася до дна в оцю любов, вмиваючись сльозами. Не гіркими й не радісними, а просто сльозами цього вчуття. Хоча чого б то? Я ж так тоді мало знала про Україну, геть не розуміла, що в ній відбувається, а тим паче не розуміла всього драматизму навколишньої дійсності. Я просто тонула в цьому бездонному, можливо, навіть екстатичному почутті любові. І до чого? До «шматка землі, що зветься Україною», який завтра може зватися по-іншому й навіть припинити своє самостійне існування? До ідеологічної абстракції, такої назайманої, такої новонародженої, життя якої ще таке невизначене й хитке? До цієї корумпованої нестабільної політичної структури? До цього занепаду в селах і до розбитих доріг? До розграбованих закинутих підприємств і повсюдної імітації освіти, науки, політики? Що я люблю? Чи існує те, що я люблю? Де воно? Чому я його люблю? Нелюбити те, що бачиш, значно легше. А, може, я в ранньому дитинстві стала жертвою якоїсь псевдопатріотичної пропаганди про те, що кожен, народжений тут, забов’язаний любити цей шмат землі, і це в мені так глибоко засіло, що я прийняла його за своє, за щиру правду?

( Read more... )