![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ТЕАТР АБСУРДУ
Mar. 27th, 2022 08:42 pmМожливо, під час війни посміхали меми. Можливо були ще якісь смішні моменти, уже й не пам’ятаю. Та був один, коли не засміятися не було сил.
Польсько-український кордон на Шегинях, якийсь-то там день цього сумного ісходу українського народу з рідної землі. Уже не такий масовий, як був у перші дні, але колейка вишикувалася на пару годин. Ще здалеку, коли не підійшли впритул до черги, було чути якісь крики. Коли вже прилаштувалися в потік, стало зрозуміло, звідки вони. Одна афро-американка надривним голосом кричала англійською — «Jesus loves you!». Їй таким же надривним ехом повторювала біла жінка, чомусь російською «Исус вас любит!». «You can go to the safe place now. But the true safety is with Him. Remember it!» — «Вы уходите от опасности, но помните, настоящая безопасность только с Ним». Обидві жінки емоційно жестикулювали, а часом так підводилися навшпиньки, що, здавалося, зараз впадуть на ту чергу. Їхнє повідомлення мало би заспокоювати, натомість дуже посилювало загальну тривогу, з кожною секундою піднімало її щоразу дужче, і, мабуть, якби її можна було виміряти ртутним термометром, на якомусь етапі та ртуть виплеснулася крізь тріснуте скло. Собаки, видно, як ніхто відчули це нестримне нагнітання емоцій і почали скавуліти. Особливо відзначилася одна шавка. Вона скавуліла так, ніби її повільно різали, і не припиняла цього робити аж поки «кордон не розлучив нас». Здається, діти в тій черзі навіть менше плакали, ніж собаки. А коти взагалі здивували, особливо британський, який смирненько сидів у маленької дівчинки на руках — не виривався, не нявчав. Усе ж у них флегматичний темперамент. Деяким істеричним людям у черзі варто було б повчитися в того кота. Голос двох тіток-проповідниць праворуч був ще дуже близько і звучав так само гучно й надривно, як ліворуч вигулькнули аніматори в костюмах тигра, єдинорога й ще якоїсь почвари. Вони весело підстрибували, пританцьовували, щиро усміхалися і співали пісеньку. Точно пам’ятаю, у ній були слова «I am happy!». Еге ж. Хоч хтось у цьому натовпі щасливий. Я трималася десь хвилину. З усіх сил. Та настав момент, коли спіймала погляд свого друга. Я знала, що не можна ні на кого в цей час дивитися, знала. Але, на жаль, подивилася. Пробачте, але мене порвало. Нестримним істеричним сміхом. Друга теж. Хіба могли лише гучність того сміху контролювати, щоб інших бува не заразити.
Такі в нас зараз веселощі. Зате тепер знаю, як виглядає апокаліпсис, і те, що про нього показують у серіалах та фільмах, аж ніяк не є кінематографічним перебільшенням. Життя — це театр абсурду? Ні, війна.
Польсько-український кордон на Шегинях, якийсь-то там день цього сумного ісходу українського народу з рідної землі. Уже не такий масовий, як був у перші дні, але колейка вишикувалася на пару годин. Ще здалеку, коли не підійшли впритул до черги, було чути якісь крики. Коли вже прилаштувалися в потік, стало зрозуміло, звідки вони. Одна афро-американка надривним голосом кричала англійською — «Jesus loves you!». Їй таким же надривним ехом повторювала біла жінка, чомусь російською «Исус вас любит!». «You can go to the safe place now. But the true safety is with Him. Remember it!» — «Вы уходите от опасности, но помните, настоящая безопасность только с Ним». Обидві жінки емоційно жестикулювали, а часом так підводилися навшпиньки, що, здавалося, зараз впадуть на ту чергу. Їхнє повідомлення мало би заспокоювати, натомість дуже посилювало загальну тривогу, з кожною секундою піднімало її щоразу дужче, і, мабуть, якби її можна було виміряти ртутним термометром, на якомусь етапі та ртуть виплеснулася крізь тріснуте скло. Собаки, видно, як ніхто відчули це нестримне нагнітання емоцій і почали скавуліти. Особливо відзначилася одна шавка. Вона скавуліла так, ніби її повільно різали, і не припиняла цього робити аж поки «кордон не розлучив нас». Здається, діти в тій черзі навіть менше плакали, ніж собаки. А коти взагалі здивували, особливо британський, який смирненько сидів у маленької дівчинки на руках — не виривався, не нявчав. Усе ж у них флегматичний темперамент. Деяким істеричним людям у черзі варто було б повчитися в того кота. Голос двох тіток-проповідниць праворуч був ще дуже близько і звучав так само гучно й надривно, як ліворуч вигулькнули аніматори в костюмах тигра, єдинорога й ще якоїсь почвари. Вони весело підстрибували, пританцьовували, щиро усміхалися і співали пісеньку. Точно пам’ятаю, у ній були слова «I am happy!». Еге ж. Хоч хтось у цьому натовпі щасливий. Я трималася десь хвилину. З усіх сил. Та настав момент, коли спіймала погляд свого друга. Я знала, що не можна ні на кого в цей час дивитися, знала. Але, на жаль, подивилася. Пробачте, але мене порвало. Нестримним істеричним сміхом. Друга теж. Хіба могли лише гучність того сміху контролювати, щоб інших бува не заразити.
Такі в нас зараз веселощі. Зате тепер знаю, як виглядає апокаліпсис, і те, що про нього показують у серіалах та фільмах, аж ніяк не є кінематографічним перебільшенням. Життя — це театр абсурду? Ні, війна.
