ПРО БАТЬКІВЩИНУ. З ЛЮБОВ*Ю.

[elanorsvitla]

Чомусь, ще з раннього дитинства я мала якісь неймовірно тонкі почуття до України. Вона для мене була особистістю. Чомусь жінкою. Мені хотілося простягти до неї руки, обійняти, щось зробити для неї, допомогти їй, поклястися їй у вірності, у відданості й у тому, що я — для неї. Пам’ятаю, навіть мала один ритуал. От такий спеціальний ритуал, який належало робити в поїзді, коли через тьмяне освітлення вже не почитаєш і є час полежати на верхній полиці, де тебе ніхто не чіпає, і просто подумати, віддатися цій дивній любові. І я думала, споглядаючи часом гарні до запаморочення, а часом звичайні, пейзажі моєї Батьківщини за вікном. Я занурювалася до дна в оцю любов, вмиваючись сльозами. Не гіркими й не радісними, а просто сльозами цього вчуття. Хоча чого б то? Я ж так тоді мало знала про Україну, геть не розуміла, що в ній відбувається, а тим паче не розуміла всього драматизму навколишньої дійсності. Я просто тонула в цьому бездонному, можливо, навіть екстатичному почутті любові. І до чого? До «шматка землі, що зветься Україною», який завтра може зватися по-іншому й навіть припинити своє самостійне існування? До ідеологічної абстракції, такої назайманої, такої новонародженої, життя якої ще таке невизначене й хитке? До цієї корумпованої нестабільної політичної структури? До цього занепаду в селах і до розбитих доріг? До розграбованих закинутих підприємств і повсюдної імітації освіти, науки, політики? Що я люблю? Чи існує те, що я люблю? Де воно? Чому я його люблю? Нелюбити те, що бачиш, значно легше. А, може, я в ранньому дитинстві стала жертвою якоїсь псевдопатріотичної пропаганди про те, що кожен, народжений тут, забов’язаний любити цей шмат землі, і це в мені так глибоко засіло, що я прийняла його за своє, за щиру правду?

Можливо, хтось і захоче пояснити це глибинами несвідомого, у яке з початкової школи вклали оцю «любов», а тепер уже годі відділити грішне від праведного. Я би все ж із цим не погодилася, бо, по-перше, так не відчуваю, а, по-друге, несвідоме радше б сприйняло те, що було в сім’ї, а не в школі. А в сім’ї мені про Україну мало розповідали й любов до Батьківщини не вельми була культивована. Пам’ятаю, як мама на певному етапі свого життя, поки в ній раптом щось не змінилося, казала, що в українській літературі немає що читати. Цікаво, що оце в дечому несправедливе до нашої країни суперего моїх батьків я теж перейняла, попри те, що далі плакала в поїздах на верхній полиці. Тож виглядає дуже малоймовірно, що школа так сильно вплинула на мене.

Так, так звана помаранчева революція була аж ніяк не революцією. Звісно, є такий ракурс, з якого все це виглядає, як маніпулятивна схема сил, які були зацікавлені не в трансформації країни і її світлому майбутньому, а в утриманні власної політичної влади. Та для мене все було по-справжньому, як і, впевнена, для більшості, хто вдягав помаранчеву стрічку на свою сумку, чи ставив намет на Майдані. Те, що хтось завжди скористається з якоїсь благої ідеї і зманіпулює нею — це факт, але він не скасовує справжності того, що відбувається.

Коли стався другий Майдан, який теж, як на мене, досить вільно охрестили «революціє» (гідності? — так, революція? — ні), я була відірвана від себе, а тому й від України. Як в екзистенційному, так і у фізичному сенсі. Cиділа в Індії й була неемпатичною, не усвідомлювала до кінця, що там, у Києві, боротьба йде не на життя, а на смерть. Моє невігластво, марнославство й егоїзм тоді повністю сфокусували увагу на самій собі, а вся енергія йшла на зализування ран, яких я собі власноруч завдала.

Тепер, коли я трошки повернулася до себе й доводиться зализувати вже інші рани, я питаю себе, що є любов до Батьківщини? Що є її джерелом і чому вона взагалі є? Від Бога це? Чи від лукавого? Бо ж є релігійні системи, де всі кордони — географічні й культурні — це речі земні, людські і штучні, які треба долати, а не культивувати. От і думай тепер, що якби не було би оцієї дивної любові до землі, на якій народився, може би всі ми швидше стали землянами, громадянами Всесвіту, припинилися би війни й наступив мир у всьому світі? Та все ж тричі «ні».

Зається, любов до Батьківщини — це частина любові до Бога й до себе. Це — безумовна любов, на кшталт материнської, яка дуже часто швидше «всупереч», ніж «за». Це — потреба душі. Вона така ж онтологічна і справжня, як любов до Бога, і, мабуть, він є її джерелом. Адже він є всюди, де є Любов.

Та хоч я і відчуваю цей неймовірний зв’язок зі своєю землею, цю глибоку емпатію, радість і гіркоту від перебування тут, але своїх можливостей я не знаю. Бога я теж завжди любила, та це не заважало мені чинити не-зовсім-те під його носом. Так і тут. Я не знаю, що я готова покласти на вівтар цій любові й чи зможу це зробити, коли прийде час. Я не знаю, чи не забракне мені сил правильно самовизначитися щодо України, коли в цьому буде потреба. Не знаю, чи будуть ці рядки коли-небудь підкріплені діями, а чи залишаться пустослів’ям. А поки роблю, що можу, на своєму мурашиному рівні в надії, що нас, таких мурашок, багато й наша будова завтра не розсиплеться.

Comments

[cpthorn]

Думаю що у нас просто немає іншого вибору, бо Україна є частиною нас самих, особливо тих, хто виріс разом із нею і бачив як вона народжувалась. Втративши Україну, ми втратимо велику частину власної сутності. Тут мені одразу згадується Жадан:

"я люблю цю країну
навіть без кокаїну,
небо це березневе,
без тебе, серце, без тебе.

кину все, що виніс,
перепродам свій бізнес,
вийду на берег Дунаю,
там і сконаю."

[elanorsvitla]

"Україна є частиною нас самих" - так, дякую, золоті слова. Це справді якась така глибинна частина нас, яку ми, мабуть, до кінця не усвідомлюємо. Не знаю, як Ви, а я справді росла разом з Україною. Хоч народжена була ще в СРСР, та в дуже ранньому віці застала її появу. Це як, знаєте, "опівнічні" діти, які народилися разом з Індією і Пакистаном.
Вірш Жадана... ТАК.

[hors_bor]

Прочитав твій допис і згадався інший, на який натрапляв недавно: https://www.ar25.org/article/zapah-reinkarnaciyi-abo-de-naykrashche-vidpochyty-pislya-rayu.html

Ти там де варто бути, задаєш правильні запитання і це добре ;)

[elanorsvitla]

Яке прекрасне "оповідання" ))) Тільки треш, тільки хардкор ;) Це - Україна, дєтка.
Не знаю, де я і чи правильно йду, але інколи мені здається, що я теж сама сюди напросилася )))
Дякую тобі за такі слова. Слава Україні! З Днем Незалежності!

[hors_bor]

Я упевнений, що ми тут тільки за власною волею.
Дякую!

[mahabuddhidas]

Прекрасно и очень искренне. Так и есть. В вайшнавской традиции по разному говорится о любви к родине, но считается,что любовь в принципе это проявление нашей изначальной природы, любви к Богу, а объект это форма, в которой Он предстаёт в данный момент перед нами, проявляя Себя полностью или частично.
Пользуясь случаем, поздравляю с Днём Независимости и желаю побольше таких замечательных текстов. И, конечно, мирного неба. Слава Украине!

[elanorsvitla]

Героям Слава! Спасибо, Махабуддхи!
"...считается,что любовь в принципе это проявление нашей изначальной природы, любви к Богу" - вот каждой фиброй своей души так чувствую. Мне даже кажется, что невозможно полностью познать Бога, не познав любовь к Родине. Пафосно звучит, но что поделаешь...

[mahabuddhidas]

И, конечно, как же без стихов.

С Украиной в крови я живу на земле Украины,
и, хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,
на лугах доброты, что её тополями хранимы,
место есть моему шалашу.

Что мне север с тайгой, что мне юг с наготою нагорий?
Помолюсь облакам, чтобы дождик прошёл полосой.
Одуванчик мне брат, а еще молочай и цикорий,
сердце радо ромашке простой.

На исходе тропы, в чернокнижье болот проторённой,
древокрылое диво увидеть очам довелось:
Богом по лугу плыл, окрылённый могучей короной,
впопыхах не осознанный лось.

А когда, утомлённый, просил: приласкай и порадуй,
обнимала зарёй, и к ногам простирала пруды,
и ложилась травой, и дарила блаженной прохладой
от источника Сковороды.

Вся б история наша сложилась мудрей и бескровней,
если б город престольный, лучась красотой и добром,
не на севере хмуром возвёл золочёные кровли,
а над вольным и щедрым Днепром.

О земля Кобзаря, я в закате твоём, как в оправе,
с тополиных страниц на степную полынь обронён.
Пойте всю мою ночь, пойте весело, пойте о славе,
соловьи запорожских времён.

Борис Чичибабин 1975г

[elanorsvitla]

Да, спасибо за стих!
Свои тоже давай. Дело ведь не в твоих стихах, а в направленности.

[mahabuddhidas]

Спасибо! Про направленность спрошу ещё, а пока обычная.

Слава Украине! Героям слава!
Присно и отныне шумит дубрава
Слава героям во веки веков
Ветер разносит аромат лугов

Август дорогу открыл на свободу
Трудно и горько порою на ней
Как по пустыне с собою народу
Сколько там лет вёл с собой Моисей?

Правда, иного пути я не знаю
Да и, наверно, не знает никто
Чтобы сияла от краю до краю
Крайна и душу пьянила любовь

Как вот подняться на гору Говерлу
Тяжко, но рвётся наверх из груди
Сердце ликуя, и всякую скверну
Ты оставляешь на этом пути

То, что мешает, обратно что тянет
Вниз что склоняет грехами к земле
Только Господь там в небесной нирване
Путь освещает в тумане и мгле

Слава героям! Нам звёзды сияют
Слава и память во веки веков
Песнь про свободу любимого края
Ангелов льётся сейчас с облаков

[ernestine_16]

Так.
Ми - частка України, а Україна - частка нас.

[mahabuddhidas]

Добавлю ещё небольшой комментарий от бывшего израильского офицера, про чувство и сознание своей Родины. Актуальная тема сейчас на примере Афганистана.

"...главная причина в коллапсе в Афганистане (или в Южном Ливане, или ещё много где в мире, после того как основная, и ведущая сила, приняла решение оттуда уйти в одностороннем порядке, и помочь логистически местным аборигенам), думаю, в другом. Повторю здесь тезис что я уже говорил в разных местах.
Чтобы человек был готов воевать, по настоящему, не на симуляторе, или участвовать в учениях (с перерывами на обед и ужин), а идти в бой, с которого он может не вернуться, ему нужна Цель, то есть он должен, другими словами, сам себе ответить на вопрос: "Ради чего я это делаю?". Любой человек, который был в таких ситуациях, когда пули свистят, и падают его братья/товарищи по оружию, понимает о чём я говорю.
Денежное довольствие, даже если оно очень хорошее, не может быть Целью. Вы готовы умереть за бизнес вашего работодателя? Думаю нет. Как и все остальные люди, ну те у которых с головой всё в порядке. Вот и афганские солдаты, не готовы. И я их прекрасно понимаю. Цель может быть только Идея, ну и чувство причастности, тоже. Я люблю жить, но при этом готов идти в бой, и если придётся, то умереть за свою страну. Американский солдат, который кладет правую руку на сердце, и искренне поёт свой гимн, тоже готов. Дело, кстати, не только в том что он так воспитан с детства, что это его долг, и обязанность, защищать свою страну. Он также знает, что после службы он получит уважение, поддержку, и почетный статус в обществе, и вообще, за ним стоит это самое общество, вся система, которые его послали на эту войну, и которые, его (или его семью), поддержат, если он погибнет, или останется калекой. А афганский солдат (не фанатики Талибана, у которых существуют своя Цель и Идея) не готов воевать. По разным причинам. И это отдельная тема, как их общество устроено, которую здесь тоже подробно обсуждали. Пока ему платят деньги, и он может красоваться своей новенькой формой, он будет ходить в армию, как на работу, и даже выйдет на небольшую боевую операцию, зная что за его спиной находится настоящая поддержка (и по настоящему мотивированные солдаты), и шансы выжить у него очень высоки, а когда, без дураков, начнут с ним воевать, и за спиной у него никто не стоит, т.е. оперативной помощи ждать бессмысленно, мы все видим что происходит. То же самое, кстати, было в Южном Ливане, когда Израиль оттуда ушел. Несмотря на современное оружие и поддержку логистическую (то что американцы планировали сделать в Афганистане), Армия Южного Ливана рассыпалась перед малочисленным, но мотивированным противником, буквально за часы. Кстати, дети ливанских арабов (Израиль вывез практически всех кто ему помогал и хотел) сегодня очень храбрые и преданные солдаты и офицеры в израильской армии и готовы, как и остальные израильтяне, воевать на смерть. Почему? Потому что у них есть Цель."