Дві парадигми сприйняття любові

[elanorsvitla]

Уже давно почала обдумувати питання, чи можуть справжню любов, яку я в попередньому тексті на схожу тему назвала онтологічною, супроводжувати ті ж симптоми, що часто супроводжують ілюзорну закоханість — ейфорія, відчуття піднесеного, емоційний підйом, солодке, майже наркотичне, сп’яніння. Чи означає це, що справжня любов прісна, приходить через п’ять років співжиття й не може бути яскравою, шаленою, у дечому надривною і спонтанною. Ставлю питання саме так, бо не знаю чому, але ще з раннього дитинства відчувала ілюзорність цих симптомів і чомусь знала, що їм не треба довіряти. Реакцією на чиюсь любов до гроба було «ну-ну, як довго протягнете?», а зараз, коли я по 2 рази на день чую за стіною в сусідів їхні оргазми, перше, що спадає на думку — «от, їйбогу, через пів року буду чути вже биття тарілок об підлогу». До речі, майже так і сталося. До тарілок не дійшло, але оргазмів все менше, а сварок все більше. Словом, скепсис стосовно цього питання в мене якийсь вроджений. У своїй картині світу я це можу пояснити — відчуваю, що в численних попередніх життях дуже обпеклася на цій «любові», аж до алергії й, можливо, до гіперобережності в цій справі. Втім, це геть не принципово, чому воно в мене так. Принципово ж осмислити, чому ейфорія й емоційні спецефекти ще не є свідченням любові й чи справжня любов переживається так само піднесено, як несправжня.

Виділила дві парадигми сприйняття любові — деструктивну та конструктивну. Деструктивність першої, як на мене визначається двома хибними інтенціями — (1) схильністю до плекання ілюзій та (2) емоційною наркоманією. (1) Спрямованість на ілюзію проявляється так, що кожен учасник ще до зустрічі формує в голові образ ідеального партнера, а що найголовніше — образ того почуття, яке хочеться пережити, перебуваючи поруч із партнером. І якщо люди, що зустрілися, взаємно відповідають складеним у голові кожного образам, то виникає шалений бабах, який піднімає обох на гребінь емоційної хвилі й щосили несе вперед. А що там попереду, про це ще поговоримо. Звісно, встановлення відповідності людини образу відбувається не за вмістом її особистості, а за формальними показниками — або здається, що людина підходить соціально й відповідає тим уявленням, як партнер має проявлятися в соціумі і який статус мусить мати, або, що людина підходить за сферою зацікавлень чи професійною діяльністю, а це теж досить tricky, бо дуже часто спілкування між людьми з різних професійних сфер може бути значно більш глибшим і цікавішим, ніж спілкування з колегою чи людиною, з якою зацікавлення повністю збігаються. Справді, на початку образ дуже легко відповідає людині, бо саму людину не знаєш взагалі. Ще жодні віслючі вуха не тирчать із голови білого коня того самого принца, а принцеса ще не зізналася, що все ж навідується до вбиральні час від часу. Коли не знаєш і не хочеш знати, хто перед тобою, то будь-яку сову з легкістю можна натягнути на будь-який глобус. Тож, люди бачать не одне одного, а образи у своїй голові. Можна радикалізувати й наділити ці образи статусом символів, які відкривають цілий новий щасливий світ, які є порталом в іншу, піднесену реальність, де є все, про що мріється, де збуваються всі очікування, де життя набуває найбільшої повноти. Ось тому вони такі привабливі, ось тому вони піднімають так високо й від них так важко відмовитися. На цьому етапі можна перейти до ще однієї хибної інтенції, яка підсилює деструктивну парадигму — (2) емоційної наркоманії.

Ось тут я вже, здається, сходжу зі стежки психології й переходжу до опису в духовній парадигмі, бо не знаю, як це зробити в іншій. Почну здалеку і скажу, що люди можуть бути залежними не лише від речовин, а й від емоцій, або від енергій, які ці емоції продукують. Коли людина знаходить вдалий об’єкт, на який може бути спроєктований її образ, вона сама для себе створює цей символ пікової екзистенції, символ найвищого задоволення. А якщо вона при цьому сама стає таким об’єктом із боку іншої людини, на яку спроєктувала свій образ, то цей символ ніби набуває подвійної сили й дає таку дозу емоційної енергії, що людина стає залежною від неї майже одразу. Вона постійно потребує цієї енергії, а коли перестає її отримувати, переживає психологічні ломки. Звісно, не всі впадають у залежність, а ті, хто несвідомо шукає гострих відчуттів та не проти емоційних гойдалок із самого початку, ті, у кого є свідома чи несвідома спрямованість на це. Так і виходить, що люди займаються не пізнанням одне одного в істинному сенсі, а живленням оцією енергією, створеною двома ілюзорними символами. Тому, бува, не можуть усе життя розстатися, хоча їх нічого не поєднує, крім оцією емоційної залежності одне від одного, з якої вони ніяк не можуть вийти. І ніби напозір нічого в цьому не має бути шкідливого, бо ми з нібито переживаємо все, що переживали герої наших улюблених голлівудських фільмів, усе, про що писав Петрарка й Шекспір, словом, переживаємо взаємне найвище у світі почуття. Дарма, що це не воно. Це все не про взаємне кохання просто тому, що воно не справжнє, а ілюзорне, бо спілкуються не люди, а образи. Я не знаю точно, але здогадуюсь, що звідси й деструктивність такого «почуття». І, звісно, вже бачу натовпи тих, хто поспішає мені заперечити.

Так, справді, руйнівна сила таких ілюзій очевидна далеко не для всіх. І тут мені відбирає мову, бо я не знаю, як це пояснити інакше, як аксіоматично, деяким законом буття — «те, що несправжнє — деструктивне». А ці закони буття я просто відчуваю, ще й на всіх рівнях — на інтелектуальному (бо знаю, що фейк ніколи не замінить те, що він копіює), інтуїтивному (бо відчуваю неправильність ситуації, хоч убий), та навіть на фізичному (бо коли таке відбувається, моєму тілу стає погано, хоч видимих причин для цього немає). Тобто, одразу вмикається моя сигналізація, яка волає, що туди не можна йти, там те, що принесе руйнування.

Звісно, апеляції до власних одкровень — такий собі аргумент, та я не претендую на те, щоби мені вірили. Думаю, кожен у своєму досвіді так чи інакше міг у цьому переконатися. А якщо ви, слава Богу, ще не зробили цього, то точно чули слова психологів та коучів про те, чому так стається, що «я ж виходила заміж за одну людину, а тоді…», або ж «я женився на одній жінці, а тоді виявив поруч із собою оце». Просто є люди, які усвідомлюють ілюзорність того, що відбувається, ще на підступах, а є ті, хто приходить до цього постфактум, коли виявляється, що людина геть не відповідає виплеканому в голові образу, а дев’ятий вал емоцій, на якому закоханий гордо сидить, несеться прямо в прямовисну скелю. Який із цього всього вихід? І чи є він взагалі?

Не впевнена, що є, бо за великим рахунком це справа вибору кожного. Справа того, хто яку любов для себе обирає. А незнання законів не звільняє від відповідальності. Якщо людина обирає емоційну залежність і власні ілюзії, то вона отримає відповідні наслідки. Значить це те, чого вона хоче. Якщо людина цього не хоче, вона може змінити парадигму сприйняття. Здається, що до розуміння, що “з мене вистачить”, людина має пройти дуже болісний і довгий шлях. Можливо я такий пройшла десь у коловороті смертей і народжень. Треба не раз спіткнутися, щоби зрозуміти деструктивність такої парадигми і сформувати інтенцію на конструктивну. Що воно таке? Я й сама не знаю, але вже можу для самої себе назвати деякі критерії конструктивної парадигми сприйняття любові.

У ній є інтенція до пізнання особистості, а не на актуалізацію власної ілюзії. А тому є готовність приймати особистість такою, якою вона є, не оцінюючи, не заперечуючи нічого в ній.

Така парадигма вільна від залежності. У ній люди залишаються емоційно вільними один від одного, що, звісно, не виключає емоційної прив’язаності, яка є природною і в якій немає нічого поганого.

У такій парадигмі немає місця стурбованості й безконтрольності. Кажуть, любов — це те, що не можна контролювати. І так, і ні. До речі, Фромм був перший, хто в «Мистецтві любити» пояснив мені, що любов любов’ю, але ставлення до неї визначаємо МИ САМІ. Тобто він перший, від кого я дізналася, що любов пролягає десь між нестримним почуттям та повним його контролем. Це мистецтво, якому треба вчитися так само, як будь-якому іншому мистецтву. Це як талант, який є, але без розвитку і втручання нашої власної волі може зачахнути.

Не писала би про це все, і не осмислювала би зараз, якби для самої мене це не було актуальним. Ілюзія буває настільки солодкою, що не сила відмовитися від неї, й ти тримаєшся за неї до останнього, поки не зрозумієш, що якщо не зістрибнеш із цього потягу зараз, він набере такої швидкості, що зіскочити з нього не вбившись уже не буде жодного шансу.

То чи можна в конструктивній парадигмі пережити екзистенційний пік, Піднесене й ейфорію, усе те, що може викликати неконструктивна парадигма? Думаю, так, тільки якість цих переживань буде значно вищою. І вони самі будуть значно глибші, а найголовніше — невичерпні, на відміну від тих, які спалахують під впливом ілюзій і згасають швидше за бенгальський вогник. 

Comments

[marjukatti]

Набагато важче позбутися ілюзій, якщо не вимигаєте від людини забагато. А от якщо скласти величезний ретельний перелік якостей, то тим швидше "он воно що виявляється насправді !" і "треба швидше зістрибувати !" гарантовано.
Бачити у людях хороше і майже не помічати погане - дійсно тяжка доля. Якби ж то стосувалося лише кохання ! Таких (неконструктивних, висловлюючись мовою Вашого допису) дітей цькують у школі (бо вони сприймають однокласників як себе - хорошими дітьми попри усе, перебувають у ілюзіях, тобто). Таких підставляють друзі (бо друзі обрані і через ілюзії зокрема). Питання психічного і онтологічного актуальне, але спочатку наївним, схильним до ілюзій, людям варто вивчити, що "конструктив" не дорівнює черствості.

Дуже хороший у Вас текст. Лише містична складова трохи заважає сприймати серйозні висновки, але пігулка Нарешті Замислитися - думаю, універсальна.

[elanorsvitla]

"Набагато важче позбутися ілюзій, якщо не вимигаєте від людини забагато. А от якщо скласти величезний ретельний перелік якостей, то тим швидше "он воно що виявляється насправді !" і "треба швидше зістрибувати !" гарантовано" - так, тут важко з Вами не погодитися. Але найпечальніше те, що це все зазвичай у людей відбувається на глибоко несвідомому рівні й дуже важко це відстежувати. І навіть якщо будеш собі повторювати "позбавляйся від ілюзій, позбавляйся від ілюзій, дивись на світ реально тощо", це все одно може нічого не дати. Потрібен вже або терапевт, або психоаналітик, або гіркий досвід.

Про дітей розумію, про що ви кажете. Сама такою була. Колись у мене в школі вкрали тенісну ракетку. Так підступно витягли з чохла, спеціально, щоб не одразу помітити втрату. Так я навіть не почала бити на сполох, подумала, що сама її загубила по дорозі в школу, бо в моїй картині світу не було думки про те, що хтось в моїй школі може це зробити. Чесно кажучи, не думаю, що це добре. Це - знак надмірної довірливості до світу, наївності й інфантильності. Хоча для дитини, мабуть, це нормально. Мені здається, краще вже така ілюзорна установка, ніж "всі в світі злі, нікому не можна довіряти і світ - гівно". Але я б з вами не погодилася, що бачити у людях лише хороше і не помічати поганого - це тяжка доля. Навпаки. Якщо це не інфантильні рожеві окуляри, а просто позитивність мислення, то це те, що підтримує і формує позитивний світ навколо особистості. Банальність скажу, але світ - це справді дзеркало і кожен бачить в ньому те, що є у ньому самому. Подивившись у вікно на один і той же пейзаж, один побачить сміття на узбіччі, а інший сонце та гори. Тому, мені здається, що краще вже нехай у дитини будуть рожеві окуляри, ніж озлобленість на світ. А життя розвіє всі ілюзії пізніше. Коротше, мабуть, бачити лише хороше й не бачити поганого - це те ж саме за неконструктивністю, що бачити лише погане і не бачити хорошого.

[hors_bor]

Треба бути порожньою, або не до кінця заповненою "посудиною", завжди мати готовність сприйняти щось нове. А також (що ще краще) бути готовим позбутися того, чим себе наповнювали раніше, якщо воно виявиться не тим, що потрібно.

Інколи всі ідеї, на основі яких будувався світогляд можуть виявитись хибними...

[elanorsvitla]

"Треба бути порожньою, або не до кінця заповненою "посудиною", завжди мати готовність сприйняти щось нове. А також (що ще краще) бути готовим позбутися того, чим себе наповнювали раніше, якщо воно виявиться не тим, що потрібно" - золоті слова. Справді буває, що всі ідентичності руйнуються вщент, якщо виявляються недієзнатними, або заснованими на хибних чи ілюзорних речах. Тому справді легше жити, не будуючи ідентичностей і залишаючись порожнім. Та для цього потрібен неабиякий рівень саморефлексії. Дуже часто люди обирають триматися за свої ідентичнсті до кінця, костеніють в них і вже не здатні впустити в себе щось нове.
Нещодавно трапився мені ось тут констпект ще однієї книги Кларіси Естес. Ось таке написано було. Думала Вам скріншот послати, але чомусь сюди не вставляється, тому так: "Существует одно главное различие между человеком, который способен стать партнером для долгих отношений, и тем, кто способен быть партнером только на короткий строк. И эта отличительная черта - способность учиться. Существует испанское выражение о том, что "тот, кто неспособен обучаться, самый нетерпимый". Тот, кто неспособен обучаться новому взгляду на вещи, кто неспособен видеть привычное в новом свете, кто не является любопытным по отношению к миру и к тому, как он устроен, к тому, как устрены люди, очень часто закрывается и говорит: "нет, все может быть только так, или так". Для долгосрочных отношений лучше выбирать того, кто способен быть открытым. Не всегда открытым, конечно. Но с тем, кто может открыться и закрыться снова, постепенно обучаясь и развиваясь". https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=3154905097942625&substory_index=0&id=738278522938640&_ft_=qid.6915499803210384917%3Amf_story_key.7745370298656084114%3Atop_level_post_id.3154905097942625%3Acontent_owner_id_new.738278522938640%3Apage_id.738278522938640%3Asrc.22%3Aphoto_id.3154905097942625%3Astory_location.5%3Astory_attachment_style.photo%3Aview_time.1610137234%3Afilter.h_nor%3Atds_flgs.3%3Aott.AX9Ve_ox9-cEHa4G&refid=28&__tn__=%2C%3B

[hors_bor]

Почитаю, може знадобиться..)

[elanorsvitla]

ні, ні, в жодному разі не хотіла вас напружувати посиланнями. Все, що хотілося сказати, у цитаті. То, мабуть, профдеформація ставити на все посилання))

[hors_bor]

Ой, та всьо файно))

[hors_bor]

Тут згадалась приказка "щоб не розчаровуватись - не треба зачаровуватись".
Інколи люди будують ілюзії і хочуть надто багато, більше, ніж готові віддати, і коли не отримують цього то розчаровуються і ображаються на світ, а насправді ображаються самі на себе...

[elanorsvitla]

Так, правду кажете. Чомусь коли у людей відбувається крах ілюзій, за законами психології вони замість того, щоб визнати власне ілюзорне сприйняття, одразу знаходять когось винного в цьому. "А насправді ображаються самі на себе" як Ви справедливо сказали. Тому годі вийти з ілюзорної ситуації не обісраним, пардон. Мало кому вдається все це усвідомлювати і не проектувати свою злість на іншу людину, на ситуацію, на життя.

[hors_bor]

Нас це життя вчить як може, наша ж справа засвоювати ці уроки...

[diejacobsleiter]

"В любви считаясь инвалидом,
Онегин слушал с важным видом"

Интересный текст, много сказано. Несмотря на "воспламененность", очень содержательно.

В ответ возникает пучок мыслей, плохо поддающийся причесыванию.

Начну с того, что "дважды в день за стеной". У меня была знакомая пара, высокие, красивые, полные энергии люди. Они хвастались, что их семья (там уже и дети были) нерушима и стабильна, ибо держится на сексе, страстном и разнообразном. Через полгода после этого разговора они развелись, ибо появился новый любовник. Что еще раз доказывает, что принцип удовольствия несовместим со стабильностью, ему всегда нужна "свежесть". Мифологема Дон Жуана.

Туда же можно отнести и все формы эмоциональной наркомании: они заведомо краткосрочны, т.к. тоже требуют "чего-нибудь свеженького". И чем слаще сейчас, тем раньше это кончится: захочется другого сладкого.

Что касается идеализации, т.е. жизни по моделям мифологии, то это неискоренимо и неизбежно. Человек - существо мифологическое. Он всегда подгоняет частное под общее, несовершенное - под идеал.

И тут уже все зависит от развитости человека, от широты и разнообразия мифологической палитры. И я не имею в виду чтение "Мифов древней Греции"; это не книжное. Такое развивается от чуткости к миру, способности различать.

Люди с бедным мифологическим запасом чаще попадают впросак. Скажем, играющий в игру "для бедных" - Рыцарь, Красавица и Чудовище ("он ее спасает от ужасных людей" или "она видит в нем спасителя") скоро обнаруживает, что "все на так". Рыцарь видит, что Красавица и есть Чудовище (или заодно с Чудовищем). Красавица тоже с ужасом замечает, что Рыцарь с Чудовищем приятели, и они цинично ржут над ней, попивая пивко.

Тут надо банально оговориться, что люди невероятно разные. Два наугад взятых человека разделены пропастью различий. Соответственно, и разнообразие любовных пар будет таким, что нет никакой надежды в нем разобраться, классифицировать. Каждый случай будет "еще одним вариантом любви".

Но если нельзя разобраться в "типах любви", то можно разобраться в основных направлениях движения.

Направление секс-гедонистическое - это, в общем, тип one night stand. Для срывателей цветов удовольствия и убегателей потом как можно дальше. Кто ищет чего-то основательного, тут ничего не найдет.

Путь медикаментозно-психотерапевтический. Все мы с травмами и дефектами, все мы ищем поддержки, исцеления, противовеса и прочих способов устоять на ногах. Если для кого-то обретение в партнере такого психотерапевта "срабатывает", кто я такой, чтобы осуждать. Я видел такие случаи. Люди держатся друг за друга, боятся терять.

Путь любви как жертвы и служения: одна личность растворяется в служении другой. Тут бенефициарию этого служения скоро станет очень скучно или очень страшно. Очень изматывающые, обсессивные отношения.

Романтический идеал Двух Душ, которым было суждено встретиться. Дурнейшая мифология, кончающаяся фрустрацией и скандалами.

Как ни странно, самые здоровые, долговечные и теплые отношения возникают в традиционной модели - в конфессиональной или в деревенской среде. Когда люди не смотрят друг на друга, не оценивают (нравится ли он/она мне?), а заняты повседневными заботами о других вещах. Хозяйство, дети. Самые возвышенные отношения, какие я только видел. Они тоже мифологичные, просто это миф об одноразовом браке как союзе на небесах. И этика служения - семье, богу...

Я человек не конфессиональный и не эзотерический; мне ближе чисто светская конфуцианская этика чуткости, эмпатии. Думаю, что на ней вполне можно строить долгосрочные отношения: на взаимном внимании и понимании, а еще лучше - на совместных ценностях и целях. Без наркоты и фантазирования.

Т.е. главная развилка все равно будет такая: я или ты? эгоцентризм или эмпатия? А дальше уже разветвления на более мелкие дорожки и тропинки.

[elanorsvitla]

Начало - супероригинальное, но, как мне кажется, не соответствует действительности, доказательство чему последующий пучек мыслей, несправедливо названный непричесанным. Его, кстати, можно постить, как отдельный текст. Если Вы этого не сделаете, то сделаю когда-то я.
В комментарии не все пойдут читать.
В ответ предоставлю свой непричесанный ворох мыслей.
О мифологеме Дон Жуана согласна. Вот только не уверена, что эмоциональную наркоманию обязательно сюда можно отнести. Донжуаны действительно находятся в постоянной погоне за новеньким, по этому не очень-то и привязываются к тому, что есть. Вот в этом и разница, как мне кажется. Потому что эмоциональные наркоманы как раз не могут отлепиться друг от друга. В жизни несколько таких пар наблюдала. Одна моя знакомая каждый раз, когда мы с ней встречались, экзальтированно рассказывала, как она собирала вещи, чтобы в этот раз уже окончательно уйти от своего непонятного "парня", но потом все якобы становилось на места и собранные вещи никуда не переезжали, как и она сама.
Жизнь по моделям мифологии - о, да. Есть у хомо такая слабость, что ли. Даже если мы и понимаем нежизнеспособность мифов, но по крайней мере в искусстве имеем на них право, там уже отрываемся по полной. Ну, скажите, разве не испытывали Вы разочарования от истории Наташи Ростовой и Пьера Безухова? Господи, если бы в этом произведение не было Болконского, оно потеряло бы значительную часть своего шарма. Нам нужны эти мифы по крайней мере как условность в искусстве. Мы понимаем, что это нездорово, что это надрывно, созависимо, еще как-то, но это то, чего мы ждем от литературы или искусства в целом. Никому не интересно будет читать о спокойной бытовой жизни «в труде» на ферме двух уважающих и любящих друг друга людей. Кстати, я недавно общалась с подругой на эту тему. Наша общая знакомая интерпретировала последний клип Океана Эльзы, как показывающий «созависимые отношения» и т. д. А там барышня из-под венца в свадебном платье в пустом тролейбусе убегает к своему любимому мужчине-повару прямо в ресторан, они в порыве страсти бегут на склад, он вырубает свет, что позволяет ему беспрепятственно угнать какой-то дрынчик, в багажнике которого капуста для кухни. Вот они едут в свете городских огней, превышая скорость, с капустой в багажнике, заезжают в кинотеатр под открытым небом, убегают от полиции и кончается это все бесконечным счастьем обоих. Согласна, ситуация насквозь мифологическая. Даже я все же за 10 дней до свадьбы сбежала, а не прямо из-под венца))) Думаю, те, кто дотягивают до венца, уже не решаются бежать  Согласно, Вакарчук мог бы родить что-то более глубокое, но взамен родил самое обычное, что привыкли видеть и, самое главное, что ХОТЯТ видеть. Но ведь это не значит, что это тот «путь любви», которому нужно следовать. Но, наверное, это отдельная тема для дискуссии.
Касательно обозначенных направлений – прекрасная класификация и названия «классов». О медикаментозно-терапевтическом пути очень согласна, на определенном этапе жизни мне тоже нужен был такой. За него очень благодарна мирозданию, как и за прекрасного партнера.
«Романтический идеал Двух Душ, которым было суждено встретиться. Дурнейшая мифология, кончающаяся фрустрацией и скандалами» - ох, Вы не представляете, сколько есть всяких шизотерических спекуляций на эти темы. Хотя бы мифология «близнецовых племен». Люди целую картину мира на этом строят.
Мифологичные конфессиональные или «деревенские» отношения – согласна, хотя не всем этот миф подходит, наверное. В них может не быть личностного компонента, когда люди направлены на личности друг друга. Но это далеко не всем нужно. Кстати, с этого Элизабет Гилберт начала свой роман «Committed», что самая счастливая пара, которую она видела, была престарелая пара фермеров, когда он вывозил ее на прогулку в инвалидной коляске.
«Я человек не конфессиональный и не эзотерический; мне ближе чисто светская конфуцианская этика чуткости, эмпатии» - вот когда Вы о конфуцианстве упомянули, мне сразу вспомнились «Шесть записок о быстротечной жизни» Шэнь Фу. Меня поразило, что в китайской культуре, где как раз эксплуатируется мифология брака на всю жизнь и «без наркоты» (с), возможна такое глубоко-личностное отношение к партнеру. Поправьте меня, если что-то не так сказала о китайской культуре.
«Т.е. главная развилка все равно будет такая: я или ты? эгоцентризм или эмпатия? А дальше уже разветвления на более мелкие дорожки и тропинки» - да, ведь эгоцентризм еще никого ни до чего хорошего не доводил. А эмпатия в партнерстве, думаю, обязательна. Есть сферы, где ее нужно отключать, но не тут то точно.
Вот я тоже не конфессиональная и не эзотерическая, хоча, возможно, какие-то высказанные мною мысли будут говорить в пользу противоположного. Возможно, некоторые опыты действительно можно назвать эзотерическими, но я как-то остро ощущаю, что эзотерика в бытовом современном смысле очень мифологична, а я пытаюсь деконструировать собственные мифы, а не впадать в них. Но, с другой стороны, все мы так или иначе, склонны к мифологизации, просто у одних это приобретает уж совсем неприглядный вид, как у плоскоземельщиков, например, а у других держиться в рамках нормы)))
Простите, что-то много лишнего, наверное, понаписывала. Спасибо!

[marjukatti]

Перепрошую за може особисте питання: у Вас ракетку витягли і публічно повідомили згодом ? Із фразою, на кшталт: "Вкрали і забудь, що зможеш її повернути !"

Бачила кліп Вакарчука, про який кажете. Примітно, що пара обирає сільську хату наприкінці. ;) Моя власна позиція: якщо казка не трапляється мені, то зовсім не означає, що її не може бути з іншими.

[elanorsvitla]

Та то й не дуже особисте питання. Перерошую, що не змогла нормально ситуацію описати. Я прийшла з ракеткою в клас, зняла її, поклала на парту і кудись подалася ненадовго. Коли прийшла, виявила на парті один чохол. І тут би треба було кричати "лишенько, вкрали ракетку" і швидко обшукати школу, закривши всі виходи, а я подумала, що це, мабуть, вона по дорозі з чохла випала, а я не відчула (ну не могли ж її люди вкрасти, чесне слово). Пишу, аж самій смішно. Це ж треба бути такою наївною. От поки я думала, де б я її дорогою могла загубити, її десь винесли зі школи. А коли прийшли вчителі, почали розбиратися і обшукувати кімнати (у мене була школа-інтернат), то, звісно, нічого вже не знайшли.
А про Вашу позицію - думаю, вона конструктивна, бо вважаю, що кожен сам творець своєї казки, просто мало хто на неї наважується, для цього потрібна неабияка сміливість. Думаю, позиція цинізму значно менш конструктивна. І не те, щоб я не вірила в казки. Просто бачу, що дуже мало хто на них наважується.

[marjukatti]

Тобто, не булінг, що вже добре. Хоча почуватися самотнім у школі, навіть без булінгу - теж важко у юному віці. І, як людина з певним досвідом, відзначу, що складне у плані спілкування із ровесниками дитинство впливає на розвиток наступних, надзвичайно протилежних одна одній, рис: тотальна відсутність довіри і неймовірне щастя, якщо раптом починають усе більше оточувати люди хоча б трохи краще за однолітків у дитинстві. Хоча тут і може виявитися несподівана правда: ці люди не краще, вони були такими ж у дитинстві, просто подорослішали і навчилися (похитрішали) адекватно вести себе у суспільстві. Хоча гівно нікуди не ділося, однак із ним доведеться познайомитися згодом (ну а спочатку відчути ейфорію від контраста, авжеж).

[elanorsvitla]

Ні, справді не булінг. З булінгом зіткнулася в першій школі, знаю, що це таке. У другій Бог милував. Так, відбиток це накладає неабиякий, на жаль. І справді якщо оточення змінюється, хапаєшся за краще до себе ставлення, як за соломинку, і думаєш, що це вже поріг, що на ще краще ти не заслуговуєш, "тут хоч не б*ють, уже добре, на більше такій, як я, годі сподіватися". Щоб проробити ці травми, стати повноцінною особистістю, треба довго працювати над собою, з терапевтами чи духовними вчителями, дорослішати і наважуватися дорослішати. І це прикро, звісно, що замість того, щоб робити в цьому житті щось корисне і трансформуюче, ми так багато витрачаємо часу на вигрібання власного ж гівна, що до справді важливого і гарного руки доходять так пізно. Аби дійшли, називається.
З приводу того, ким стають ті люди, які таким займалися в дитинстві, то, як мені здається, трапляється по-різному. Хтось переосмислює себе і відмовляється робити це у майбутньому, хтось залишається таким на все життя. Скажу чесно, що теж не була безгрішною і в певних ситуаціях чинила так, що тепер соромно за це. Хоч і правду Ви сказали, що люди просто вчаться адекватно вести себе в суспільстві і не вдаються до відвертої травлі, бо це може виглядати уже геть інфантильно, та травля у дорослому віці може набувати ще більшого драматизму через те, що стає значно тоншою і хитрішою, не такою гопською і прямою. Єдине, що тішить, що жертва травлі теж уже не та маленька недосвідчена людинка, яка не знає себе і не вміє розрізняти, а тому може просто відмовитися вести цю боротьбу і знайде більш екологічне місце для роботи чи спілкування, або ж просто не дозволить с собою таке зробити.