elanorsvitla

Хоча могутній океан Тетіс думав, що він володар кайнозойської ери, та в його глибинах почали зароджуватися конкуренти — величні гірські дракони. Коли вони вже випиналися острівцями на поверхні, давній океан здався і відступив, залишивши по собі нащадків — Середземне, Чорне та Каспійське моря.

Серед тих драконів був Карпатський. Ще тоді, коли він уперше досягнув поверхні океану й побачив сонце, жага до життя й пізнання світу розгорілася в ньому з надзвичайною силою. Мільйони років він не переставав вдивлятися в синю глибочінь неба. Вона замінила йому дно океану, така була безмежна й магнетична. І така ж синя. Іншим разом над ним пропливали, а часом навіть ніжно торкалися його, згустки газу різних кольорів — від білого до темно-сірого, дещо загрозливого. Пізніше він дізнається, що люди називають це хмарами — перистими, шаруватими, купчасто-дощовими. І що оці краплі або потоки води зверху — це дощ, такий потрібний і приємний для всього живого, що почало розвиватися на його спині.

На драконові виросли трави, гриби, кущі, чагарники й дерева, а на самому вершечку — просторі трав’янисті рівнини — полонини, а часом голі гострі скелі. Серед дерев і трав шаруділи й метушилися комахи, павуки, птахи і звірі. Він став помічати, що відрізняється від решти драконів, бо на ньому є унікальні рослини — волошки доміни, роговики, кохлерії, вовчі лика, жовтушки, дельфінії, нечуйвітер.

Одного разу дракон виявив, що в хащах на його спині з’явилися нові тварини — гомо сапієнси чи люди. Велетень був страшенно заінтригований. Таких він зроду не бачив за всі сотні мільйонів років свого існування. Вони були надзвичайно консолідовані, полювали, будували дивні конструкції й постійно вигадували щось нове — то списа змайструють із наконечником, то наліплять численних розмальованих глиняних предметів, то, диви, уже загін зроблять для овець, яких доять і стрижуть. Дракону подобалося постійно помічати нові звуки, що були щоразу більш насиченими і все щільніше наповнювали ефір — ось там закукурікали когути, запищала пилка, забекали вівці, забрехали собаки, а звідти чути стукіт молота по червоному загартованому металу, стогін трембіти, рев бура.

Зігрітий сонцем, умитий дощем, заколисаний вітром, залоскотаний дрібним поступом косулі та пузом тритона Карпатський дракон не втомлювався дивуватися й захоплюватися світом. Йому було затишно й він лежав, як той кіт у пилюці, хіба не муркотів. Та коли чув звук бура, мимоволі здригався. Ні, йому не було боляче. Його рельєфна велетенська спина майже не відчувала оцих людських втручань у шкіру. Та все ж інколи від них дракону хотілося почухатися в тому місці. Він не міг не помічати, як усе, що є на ньому, допомагає людям. Як трава годує овець, як дерева перетворюються на хати, як із добутого металу люди виготовляють неймовірно гарні речі, які роблять їхні домівки ще вищими, вози та мости — ще міцнішими.

Йшли століття і дракон почав здригається чимраз частіше. Його продірявлювали буром тут і там, а ще почали брити. Він не одразу помітив, як на його спині з’явилися лисини, як всюди понакладали бетонних доріг, не одразу відчув він смороду згорілого пального, що виходив із труб машин. А вони, як ті вівці на полонинах, почали всюди пастися, куди не глянь, заїжджати в найглибші ущелини та на найвищі гори.

По-справжньому боляче дракону стало тоді, коли через лисини ґрунти на його спині починали повзти, і на ній утворювалися рани. Попадаючи в прозорі ріки, величезні камені, гілляки, цілі масиви ґрунту робили їх брудно-жовтими і шкрябали так, що було нестерпно боляче.

Карпатський дракон не був проти високих будинків людей, але щоби їх будувати, вони робили йому все нові й нові плішини, розчищали все нові й нові території під будинки й дивні конструкції, якими в повітрі на тросах котилися менші. Він усе рідше чув рик рисі у своїх хащах і все частіше моторний гомін, йому все менше хотілося дихати на повні груди. Звідусіль свербіло й пекло. Крім того, у ньому з’явилися нові почуття — гнів та обурення. Він любив кожну животинку на своїй спині, кожну знав і відчував. То чим же заслужив цей біль? Йому з очей покотилися сльози. Мабуть, тоді рівень світового океану трохи піднявся від його плачу. Гнів так заволодів ним, що він ледь не піддався імпульсу заворушитися, одним своїм порухом розбурхати всі вулкани, які вже давно спали в ньому, знести всі ці будівлі, понаставлювані на його спині, вбити все те, що жило на ньому й чия діяльність так боліла.

Та вже коли готовий був розверзтися земними нутрощами назовні і в гніві скинути із себе цей тягар, він почув шепіт, тихий і ніжний, але водночас такий, що луною відгукувався в грабових та букових лісах і магічним чином перебивав шум гірських рік. Він прислухався, хто ж це пошепки промовляє в його хащах. І побачив дівчинку. Рочків з дванадцять їй було. Вона сиділа на полонині й молилася. Її губи дрижали. «Боже, спини їх!» — шепотіла вона. – «Прости їх, Господи!». Тоді вона лягла животом на землю, прямо в траву, і випростала руки. Її обійми зайняли нанометр драконячої спини, але за відчуттями були такими, ніби огорнули все його велетенське тверде тіло. Це були найширші та найщиріші обійми, які він коли-небудь мав. З її такого маленького серця на нього пролилася любов. Вона, як ін’єкція, розтеклася його тілом, попала в кожну жилу й артерію, у кожну страту його геологічного профілю. Як він може вбити дівчинку, це джерело любові і співчуття, як він може вбити все живе, що поселилося на ньому? Він буде страждати, але не вб’є.

Ця зненацька пролита на нього любов подіяла, як знеболювальне — рани перестали так сильно нити, а гнів, який пружним клубком застряг в його тілі, обм’як. Дракон заспокоївся, вирішив стримати свої деструктивні пориви, принаймні зараз. Тоді він ще не знав, що через п’ятнадцять років беркути із сапсанами напищать йому, що в рахівському районному суді лежить справа проти Лісомисливського господарства Великого Бичкова, що, прикриваючись санітарною вирубкою, відправляло ліс у Європу, де зади´ сапієнсів могли моститися на «Тер’є» та «Бор’є», таких популярних серед споживача моделях ікеївських букових стільців. Тоді він ще не знав, кого побачить у залі суду, і як приємно йому буде бачити це обличчя. Ні, не обличчя, а серце.