«ВСІ ДУМАЛИ, ЩО УКРАЇНА СТАЛА НА КОЛІНА, А ВОНА БЕРЦІ ЗАВ’ЯЗУВАЛА» (с)

[elanorsvitla]

Сьогодні не лише День Соборності, сьогодні день, коли мистецтво заговорило про стражденність України в правильному, як на мене, ключі. У тому, що її треба долати. Не через забування, не через витіснення, а через прожиття. Прожиття травми стражденності. У цьому фільмі було багато актів, нехай кожен із них розберуть професійні критики. Я ж ескізно пригадаю лише два.

Такий здавалося б прозорий прийом на самому початку фільму — дівчина йде темним коридором, йде до психотерапевта, заходить у кабінет, сідає й каже: «У мене проблеми, я не знаю, хто я». Вирішили глядачеві сеанс психотерапії влаштувати? «Ну-ну…» — лунає голос скептика в голові. Несемося. Тезово, без претензій на те, щоби згадати всі здорові повідомлення, висловлені у фільмі.
 

Акт І. Травма
 

🍌 Голодомор та радянський спадок загалом підірвали довіру українців одне до одного, до людей. У ситуації виживання, боротьби за базові ресурси та стукачества важко довіряти ближньому, важко довіряти владі. Звідси так важко нам дається формування громадянського суспільства, навіть на рівні ОСББ, звідси так важко відмовитися від корупції (адже легше заплатити комусь, ніж довіритися), звідси ж оце бажання більшості майже з пелюшок звалити звідси.
 

🍌 З радянських часів сформована установка — не висовуйся, не хвались, бо ж тоді це було запорукою виживання. Звідси — згода на все, що спускають зверху, страх підняти руку й подати голос, страх не погодитися, толерантність до корупції і, додам від себе, — смиренне прийняття деструктивних рішень наших «законотворців». Звідси — ставлення до грошей. Що роблять українці, коли гроші кінчаються? Долари міняють. Мало хто скаже — так, я багатий, бо це факт і я на це заслуговую. Натомість понити — святе діло. Аби не вилазити, аби не бути кращим, багатшим, здоровішим за інших.
 

🍌 За радянських часів влада брала відповідальність за все життя своїх громадян — за їхню роботу, житло, дітей, старість. Ми не полишили цю парадигму й досі думаємо, що держава, особливо яскраво втілена у фігурі Президента, має взяти відповідальність за наше життя. Ми й далі перекладаємо її на президентів, а ті продовжують розчаровувати нас.

Акт ІІ. Травма як ресурс
 

🍌 «Ця травма постійно спрацьовує» — сказав хтось зі спікерів. Спрацьовує в тому сенсі, що травматичний досвід, який українці набули, досі допомагав їм правильно самовизначатися: «тепер ми не хочемо цього, буде по-іншому». «Усі думали, що Україна стала на коліна, а вона берці зав’язувала» (с). Так відносно мирно пройшли два Майдани. Пережиті страждання можуть стати потужним стимулом до дії, до створення умов, щоби ті більше не повторилися. Травма може бути ресурсом уже сама в собі, але кращим ресурсом вона буде проговорена, пережита, вичерпана. Соціологи і психологи зробили цікаве спостереження, працюючи з тими людьми, чиї родини свого часу постраждали від голодомору — ті, у кого в сім’ях розказували про трагедію, не мають посттравматичного синдрому, або ж він менше проявлений. Нам бажано було б не відрікатися від минулого, не ідеалізувати його й не хейтити. А прийняти і прожити. Тож, як би парадоксально це не звучало, за правильного використання ми можемо перетворити нашу травму на перевагу.
 

🍌 Ми отримали свободу, але не знаємо, що з нею робити. До користування нею ще треба дорости. Та, на жаль, зараз для будівництва нації однієї свободи вже не достатньо. Потрібен проєкт майбутнього. Творці фільму озвучили те, що думала давно — у нас, на жаль, немає візії, куди ми рухаємося і якою країною хочемо бути. Очевидним стає, що старий суспільний договір, що ґрунтується на травмі, уже не дієздатний. Потреба сформувати новий — нагальна й назад дороги немає. Політики не хочуть брати на себе відповідальність за це. Треба нам. Ми довели свою спроможність діяти в короткотривалій перспективі й діяти в критичній ситуації (привіт, два Майдани). Тепер, як, знову ж, сказав хтось зі спікерів, маємо діяти в довгостроковій перспективі — «ми хороші спринтери, але такі собі марафонці». Марафони нам теж треба навчитися бігати.
 

Словом, не обманули творці… Сеанс психотерапії відбувся. Дівчина-Україна в кінці проплакалася, подякувала психотерапевту і вийшла з кабінету в уже освітлений коридор.(Хоча, уважний глядач не міг не помітити світла в кінці коридору ще на початку фільму). 

Тож, може, усе ж пора визнати, що інколи банан — це НЕ просто банан?

Пройдіть цей сеанс національної психотерапії у своєму місті, подивіться фільм Олександра Ткачука "Хто ми? Психоаналіз українців" в кінотеатрах або онлайн 29 січня отут - www.htomy.online

Comments

[cpthorn]

Це ще й питання зміни поколінь. Майже неможливо змінити спосіб мислення тих, хто народився і сформувався в тоталітарній системі. В Німеччині ще й досі є проблеми з повною реінтеграцією колишньої НДР. Але нове покоління завжди віднаходить нові сенси і нові візії, і ми вже зараз починаємо це бачити в Україні. Україна дуже сильно змінилась за останні 15 років, фактично ми зараз бачимо формування цілком нової держави, яка мені значно більше подобається.

[elanorsvitla]

Так, теж позбавилася ілюзії, що можливо змінити мислення попередніх поколінь. Чесно кажучи, мені здається, що навіть моє покоління вже нічого не може змінити і вся надія на наступне покоління, від самовизначення якого залежатиме доля України. До дого ж, перепрошую за песимізм, але якщо наступне покоління самовизначиться так само, як моє, боюся, країна приречена. Це має бути принципово новий вільний світогляд, принципова проактивна позиція і розуміння, в якій країні хочеться жити. Той сценарій, який існує зараз, приречений. Хоча, допускаю, що можлива війна, як би парадоксально і страшно це не звучало, може вивести Україну на принципово новий рівень саморозуміння.