elanorsvitla

Зараз я вже доросла дівчинка. Ви думаєте, бути дорослим, це коли можна курити не ховаючись, чи ходити на роботу в краватці? Я теж раніше так думала. Ваша бабуся доросла? А дідусь? Моїх дідусів вже давно нема, о ось із бабцями пощастило більше – вони обидві ще досить жвавенькі. Та чи можу я їх назвати дорослими? Одна бабця починає плакати, коли у черговому ток-шоу не дуже вправна в акторській майстерності гостя програми лементує про свого чоловіка-поганця, який залишив її з п’ятьма дітьми та собакою. Друга думає, що краще гроші зберігати дома у скляній банці, ніж у цій підозрілій установі – у банку. Дорослими їх назвати важко, цих бабусь - діти в хустках та й годі. Та їх і дітьми не назвеш. Либонь, зараз кожна дитина знає, що надійніше гроші зберігати саме в банку, де вони не просто лежать, а працюють, а у реаліті-шоу показують людей, яким просто платять за те, щоб вони розповідали на всю країну написані кимось життєві драми. Спостереження над моїми бабусями переконало мене остаточно, що рецепт «дорослості» не у літах, ні.

Ще здавалося мені, що люди, які цілуються на ескалаторі в метро, вже такі дорослі. Ось знайшов собі пару – вже дорослий, бо цілуватися – не дитяча справа. Тут мені в пригоді стала моя сестра Оксанка. Вона старша за мене на цілих п’ять років і коли я у шостому класі ще тільки мріяла про поцілунки, вона вже була спец у цій справі. Яка вона доросла, думала я, коли у неї з’явився той Сашко. І що ви думаєте, за Сашком був Міша, за Мішою Вітя, за Вітьою я вже й не пам’ятаю, хто. Ото я малою і думала, що ж це виходить, що Оксанка щотижня дорослою стає, бо весь час нового парубка знаходить? Мама тоді трохи прояснила ту плутанину, яка почала-но плутатись в моїй голові. Малі ви ще, каже, киваючи на Оксану і її енного залицяльника. Знову мої питання без відповіді позалишалися. Оксана, виявляється, не доросла. Я вже й не знала, за що зачепитися, але все ж не здавалася.

Дорослими люди стають тоді, коли йдуть на роботу – осяяло мене. Ну де ж ви бачили дитину, яка працює. Я в Індії бачила таких дітей, коли ми з батьками їздили туди відпочивати. Бідні діти – дорослі діти. Я дивилися у їхні очі й мені здавалося, що ми один одного не зрозуміємо, бо вони справді вже такі дорослі, а я така маленька, така загублена. Та й у мене в голові не вкладалося, як діти можуть бути дорослими, вони ж діти! Цього разу мені навіть здалося, що я змогла ледь відчинити двері, за якими ховалась істина. Але черговий візит тітки Маньки знову мене спантеличив і довелося починати все спочатку.

Я дуже люблю Маньку. Вона – мамина молодша сестра, тому я ніколи не називаю її тіткою, тільки як треба комусь пояснити, що вона мені – тітка. Як жаль, що вона приїжджає до нас лише раз на рік – на мамин День народження. Здавалося, вона просто втілення дорослості! Працює не абиде, а в банку, куди моя бабуся боїться класти гроші. Щодня ходить на роботу, як справжня доросла леді – у сірій спідниці та короткому піджачку, який так класно лежить по її фігурі, ще й парубка має, який ось-ось стане її чоловіком – Костю. Одного разу він приїхав разом із нею. Він мені теж подобається, до речі. Як вона починає розказувати мамі про депозити і відсотки, я нічого не розумію, але ж із яким знанням вона про це говорить, справжня доросла! Все йшло пречудово, здавалося, я вже майже витягла цього равлика дорослості з його химерного закрученого будиночка, але і Манька все зіпсувала. Уявіть собі, сидимо ми за святковим столом, готові слухати привітання, тости, побажання на мамину адресу, стіл пахтить смачною їжею, а на ньому – дві пляшки шампанського. Костя урочисто починає відкривати одну з пляшок. Товариство причаїлося в очікуванні. Й тут – бах – кришка від шампанського стріляє кудись у стелю, а струмінь піни летить прямо в Маньку. І що ви думаєте, замість того, щоб піти перевдягнутися, вона починає відкривати другу пляшку своїми тендітними руцями й цілиться прямо в Костю. Кришка хоч і летить у далекий куток, але піна прицільно цідить Кості прямо в обличчя. Вони починають обливатися шампанським і гиржати, як коні. Які ж дорослі так роблять, поясніть мені!? Гіпотеза, що коли серйозний, то дорослий, також була розвінчана.

У мене було ще багато таких: якщо маєш дитину – вже дорослий, якщо ходиш в ресторани - теж дорослий, коли живеш окремо від батьків – дорослий, займаєшся сексом – ого-го який дорослий.

Я вже доросла дівчинка й відчула себе такою тільки тоді, коли равлик дорослості нарешті виповз із свого будиночка і показав мені свої ріжки. Як довго я його длубала силою й він прикидався мертвим, а коли настав час, виповз сам. Знаєте, що виманило мого равлика дорослості із вапнякового будиночка? Цигарки, ресторани, діти, пихата доросла поважність та серйозність, сім’я, секс, окремий будинок, університет – все це виявилося безсилим змусити хитруна вилізти. Ти можеш залишатися все життя наївною дитиною, маючи все це, а можеш бути дорослим, не маючи жодного із цих атрибутів (пам’ятаєте індійських дітей?). Равлик дорослості виповз тоді, коли я усвідомила дві прості речі, які, як ті невловимі ріжки тваринки, почали антенами вивищуватися над моїм життям, - ціль та відповідальність. То хіба діти не ставлять цілей, спитаєте ви. Звісно ставлять: забити гол в ворота команди із сусіднього двору, виграти у конкурсі веселих та кмітливих, пройти комп’ютерну гру, завоювати чергову жінку, напитися сьогодні ввечері. Цілі бувають різними, але доросла ціль має справу із питаннями, які виходять за межі футбольного поля у дворі. Це цілі, які дивляться в життя і пов’язані з тим, чим я хочу наповнити його, ким хочу бути і що залишити по собі. Та равлики не єдинороги, вони з двома антенами, пам’ятаєте? Цілі не буває без відповідальності. Людина стає дорослою не лише тоді, коли знає свою ціль, але й тоді, коли повністю усвідомлює, що тільки вона несе відповідальність за її реалізацію, а не батьки, Президент, партнер по бізнесу чи сусідка справа, яка, здається, точно знає, як треба жити. Тож якщо ваш равлик вперто прикидається, не панікуйте й не зламайте його крихкий будиночок. Коли прийде час, він сам виповзе, ви, головне, пам’ятайте про його ріжки.