elanorsvitla

Не знаю, чому ця книга мене знайшла. Може, відчула, що головний герой – професор-генетик – точно зачепить мою душу, а, може, подумала, що висвітлені в ній психологічні питання та препарована до останнього м’язику проблема соціальної адаптації не залишить байдужою. Та вона знайшла мене сама, сама вказала на себе повторною появою в списку додатку аудіокниг, який я без задньої думки скропила, не маючи жодного конкретного запиту, як і надії знайти щось цікаве. І, як це найчастіше буває, цікаве приходить тоді, коли ти на нього найменше чекаєш.

Професор Дон Тілман із самого початку мені дуже НЕ сподобався. Беземоційний раціональний асоціальний дивакуватий тип, життя якого, як на президентському заході, розписане до хвилини, а спектр почуттів, мабуть, не більший за курячий, як і рівень емпатії. Хто слухає музику «виключно з математичного інтересу» й навіть її математичний складник йому не заходить. Кому абсолютно чужа спонтанність, хто читає книжки тільки заради інформації, а інші можливі мотивації залишаються поза розумінням. Хто рахує секунди зорового контакту з людиною, прийнятні в соціумі, щоби раптом не відвести погляд занадто швидко, або не рячитися занадто довго, так само, як прораховує силу рукостискання, особливо з жінками, щоб воно відповідало соціальній нормі, і не набуло якогось іншого значення, крім нейтрального.

То й виходить, що продавці на базарі, куди він ходить в установлені години установлених днів, зустрічають його з готовим пакунком, за який йому варто лише розплатитися, а з’їсти лобстера в п’ятницю замість вівторка, чи перевищити встановлений на цей конкретний день ліміт алкоголю – це вже чорна паща хаосу, яка ось-ось проковтне. Про більш серйозні вторгнення безпорядку в життя на кшталт несподіваного прохання друга Джина підмінити його на лекції в коледжі на іншому кінці міста годі казати. Добре, що для таких випадків можна знайти рятувальні рішення, як-от запросити Еву-заробітчанку, яка зможе поприбирати ванну, поки професор буде робити послугу своєму другові. Бо неприбрана ванна може обернутися катастрофічними наслідками для здоров’я, а не те, що ви подумали за естетику. Про здоров’я наш професор, до речі, дуже дбає. Саме тут треба віддати йому належне, адже у крайнощі не впадає – помірно вживає алкоголь та м’ясо, активно займається східними бойовими мистецтвами і пересувається містом на велосипеді. Словом, персонаж нічим не кращий за Шелдона Купера з Біг Бенгу – такий же холодний асоціальний геній, голова якого схожа на комп’ютер, запрограмований на оптимізацію всіх без виключення життєвих процесів, як фізіологічних, так і соціальних.

Та поступово починаємо бачити, як почуття, які гніздяться десь глибоко в несвідомому чи в серці, усе ж прориваються назовні, хоч їх власник про це ще абсолютно не здогадується. Коли Тілман було навідався до хворої на Альцгеймера літньої жінки, щоб узяти в неї ДНК-пробу для проекту, який змінив життя, його щоками покотились сльози. Де ж йому було знати, що в цьому винне щось інше, а не безсонна ніч та 2 порції еспресо. А проект під назвою «Батько» справді змінив його життя. Краще сказати серія проектів, які він майже одночасно розпочав, не підозрюючи, які наслідки вони матимуть. Першим був той, що називався «Дружина».

Хоча Дон Тілман знав усе про об’єктивацію й навіть занадто ретельно намагався не дати жінкам, з якими зустрічався, подумати, ніби він їх об’єктивує, навіть його космічного інтелекту не вистачило для того, щоб усвідомити, що його власний проект «Дружина» був наскрізь таким, що об’єктивує. Навіть цікаво, де він знайшов так багато жінок, які погодилися брати в ньому участь. А для цього треба було просто заповнити ретельно розроблений професором опитувальник, який мав відфільтрувати непідходящих кандидаток. У ньому були питання про куріння, алкоголь, вегетаріанство та інші вкрай визначальні для стосунків речі. Мірою того, як започаткований проект доводив свою неспроможність, у житті Дона з’явився ще один під кодовою назвою «Батько». Не розуміючи до кінця свою мотивацію, професор взявся допомагати дівчині Розі шукати її біологічного батька. Тепер, ймовірно, зрозуміло, чого Тілмана понесло за 2000 км від Мельбурна, щоб взяти ДНК-пробу у людини, свідомість якої вже майже згасла.

Звісно, герой не здогадувався, що в його житті є проект «Розі» й геть його не планував, та в результаті саме він виявився наймасштабнішим. І, як ви вже здогадалися, він не мав жодного стосунку до проекту «Дружина», бо героїня геть у нього не вписувалася й була би відфільтрована опитувальником ще до стадії зустрічі в офлайні. Не зважаючи на це, герої встигли багато пережити разом - 13 млрд років розвитку Всесвіту за 6 годин в Американському музеї природознавства на «космічній стежці» - це лише крапля в морі пригод і досвідів, які все ж змусили Тілмана переглянути свої погляди на життя. І тут я уже не знаю, що думати, бо, як показує досвід, доктор Хаус, Шелдон Купер, чи будь-хто з синдромом Аспергера* – невиправні. То чи міг головний герой змінитися? У мене немає відповіді на це запитання. Зрештою, своїм же великим розумом він міг оцінити переваги нової картини світу. Та хіба ця зміна відбулася не в тій самій раціоналістичній парадигмі, у якій вчений жив до того? У Грема Сімсіона своя відповідь на це запитання.

Мірою наближення книги до кінця до Тілмана трохи звикаєш і дякувати за це треба Розі. Можливо, до нього навіть з'являється симпатія. А ще виникає до себе багато питань. А ви теж можете безкінечно слухати один музичний трек?

П. С. У видавництві

Vivat

вийшов український переклад твору австралійського автора. Прикуплю собі книжечку обов’язково. Уже так сталося, що попала вона мені до вух російською. Ну і… чекаємо на екранізацію.