(no subject)

Наснився сон. Оруелівщина. Жінка типу медсестри з «Польоту над гніздом зозулі» казала, що мені треба лікуватися. Таким спокійним упевненим голосом. Точніше, я геть не пам’ятаю, що вона казала, але емоційне тло цієї сцени вміщувало в собі цілу історію, можливо навіть епоху, яку не укладеш у фразу тієї жінки. 

Мене не розуміли, вважали вар’яткою, так щиро і глибоко вважали. Можливо так само, як маргарита сімоньян вважає, що колись буде спєвать у шинкє в Києві «Ніч така місячна». Попри те, що та ситуація мала б викликати емоцію безсильної озлобленості, я так не почувалася. Радше сприймала ту ситуацію як дискусію, затіяну іншою стороною — коли опонент намагається тебе в чомусь переконати, але ти настільки бачиш істину, що всі ці переконання до дупи, що сама дискусія до дупи. Десь приблизно так, ніби тебе намагаються переконати, що тебе немає, але ти є. І як ти це людині доведеш? Як вона може доторкнутися до твоєї суб’єктивності, якщо сама цього не хоче? Ситуація на скільки абсурдна, що її просто не можна сприймати серйозно. Так і з «медсестрою». Мабуть, вона переконувала мене, що я не існую. Що України не існує. 

І все було б не так погано, якби не дитина. Там був маленький хлопчик, дуже рідний, дорогий. Можливо, мій син. Найгірше те, що вони хотіли переконати його. Я думала, вони його зараз заберуть, відчувала, що вони в стані переконати цю маленьку душу, а тому чомусь мала вину перед ним, що мене, його маму, вважають вар’яткою, що він, можливо, мусить вибрати, що він, можливо, мусить відчувати сором. Ні, у жодному разі я б не хотіла, щоб він був, як вони — нормальним. Хіба сумно було мені, що ми опинилися в такій ситуації, що жодної іншої опції не було, що жити в суспільстві, де можна бути по-нормальному нормальним, а не в їхньому сенсі, не було. І в цьому суспільстві він був приречений на божевільну маму. 

Ні, вони не забрали його. Поки. Тому я обійняла його, бо тоді ще могла це зробити, і сказала — десь трохи виправдовуючись, але не за себе божевільну, а за те, що він приречений жити в такому світі: «Я просто дуже люблю Україну».

.

.

.

Куди ніч, туди і сон, куди ніч, туди і сон. Хоча ж він ще раз дав мені зрозуміти, що Україна — це не про дискусії. Вона в нас і ніхто, навіть особливо небезпечні демони, та що там — сам диявол — нічого із цим не зможуть зробити.