elanorsvitla (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
elanorsvitla) wrote2019-07-09 08:14 pm
elanorsvitla) wrote2019-07-09 08:14 pm
Entry tags:
Не всі «І» мають крапку
І не хотіла вмирати. Але все сталося надто швидко, щоби встигнути це усвідомити ще там. А тут усе було інакше і про це нехотіння вже якось не думалося. Допитливість виявилася сильнішою. Дівчина усвідомила себе на теракотовому дивані в сучасному офісі зі стінами, обкладеними блискучими білими кахлями, та панорамними вікнами від підлоги до стелі, крізь які з великої висоти проглядалось якесь місто. І не пізнала його, бо деталі неможливо було розгледіти – надто далеко й низько воно було. Можливо, дівчина б навіть подумала, що нічого не сталося і власна смерть їй наснилася, проте чомусь вона знала, що перейшла, і з цим уже нічого не вдіяти. «Ок, я вмерла. Що тепер?» - думала дівчина.
Сонце падало на блискучу стіну й таку ж підлогу, воно було вже досить високо. У приміщенні в стилі хай-тек окрім теракотового «шкіряного» дивану був стіл з якоюсь надсучасною комп’ютерною технікою. Вазони з твердими крупними листками, посаджені в довгий прямокутний горщик, примонтований під саму стелю, суцільним килимом спускалися стіною вниз. Це єдине, що трохи оживлювало це холодне мінімалістичне приміщення. Також дівчина завважила ліфт і двері. Словом, це місце було до банальності земним. Якби не панорамні вікна й ласкаве передвечірнє сонце, то його можна було б назвати нудним. Вона згадала свій нещодавній досвід пошуку роботи, коли ось так само сиділа в офісі компанії, в очікуванні, коли її викличуть до рекрутера. Зупинившись поглядом на принтері, вона посміхнулася: «Ось так виглядають Небеса? Боже, невже ти знущаєшся з мене?». Та не вельми ще велика мудрість, яку вона встигла нажити за свої 22 роки, казала їй, що будь-які спроби людей уявити потойсвіття приречені на невдачу, що це лише людські гордощі, що життя «там» можна описати і впхнути в якусь форму, ще й таку, яку продукує людська уява. Й ось вона сидить в офісі, у цій енну кількість разів оспіваній і обсмоктаній з усіх боків письменниками та голівудськими сценаристами «небесній канцелярії» і, ймовірно, скоро до неї прийде янгол із пером, відкриє її «справу» в скоросшивачі й від імені Бога воздасть відповідно до діянь, підписавши вирок тим же пером. І відчула розчарування й внутрішній протест, адже щось всередині вперто не хотіло вірити в те, що Бог і посмертне життя, чи то пак нежиття, вкладаються в оці шаблонні сюжети. Тривіально чи ні, а як усе розгортатиметься, дівчині було страшенно цікаво.
Двері безшумно відкрилися й перед нею постав чоловік. «А ось і янгол» - подумала І, ледь не гігікнувши. – «Без крил. Хто ж сказав, що у янголів обов’язково мають бути крила?». Вона згадала, що в університеті на одній із лекцій з культурології мовилося про те, що іконографія янголів як крилатих істот з’явилася далеко не одразу. «Бог» - прочитала вона на бейджику й почервоніла. Її знущальний настрій хоч і не пішов геть, але був суттєво підважений таким незначним відходом від сценарію, який вона створила в голові, поки сиділа на теракотовому дивані. І завмерла й ті секунди, поки Бог сам не звернувся до неї, здавалися вічністю. «Прошу пані, проходьте, будь ласка!» - Він вказав рукою на приміщення, яке відкривалося за дверима.
До І потроху поверталася здатність мислити. «Ну ок, яка різниця. Не янгол, а сам Бог. Він – усемогутній, не мусить усе делегувати янголам, може собі дозволити робити індивідуальні прийоми». Думаючи так, вона на мить навіть піддалася спокусі вважати себе обраною, але одразу згадала, що не сприймає все, що відбувається, серйозно і знову відчула в собі нестримне бажання гігікнути. Бог в сорочці та білій краватці із бейджиком на синьому шнурі виглядав, як учасник Всесвітнього економічного форуму в Давосі, або як місіонер «Церкви Ісуса Христа останніх днів», мормонів з якими вона немало спілкувалася. «Дивно, що він не англійською до мене звернувся» - подумала вона.
Приміщення за дверима виглядало так само, як попереднє, тільки замість теракотового дивану було зручне крісло такого ж кольору, яке стояло біля білого офісного столу, на якому показував своє надгризене яблуко макбук. І подумки іронічно, куди там, саркастично посміхнулася. Вона могла будь-яким уявити Бога, навіть неуявлюваним, але ось таким юзером статусних речей та обумовленим соціальними нормами (принаймні в одязі), вже вибачайте. «Може, це якась пастка? Спокуси?». Вона злякалася такої думки. «От, дурепа, повірила, що це – Бог, подивившись на бейджик» - дійшло до дівчини. «Та це може бути хто завгодно! Навіть сам…» - вона не хотіла навіть подумки називати його.
«Я не він, панно» - сказав чоловік так невимушено і впевнено, що не повірити йому, здавалося, було просто непристойно. І остовпіла від його телепатії, але лише на мить. Потім поступово почала помічати, що перед нею дуже приємний, симпатичний чоловік. Його миловидність забезпечували невеличкі очі, довгий гоструватий ніс, виточений жіночий рот і, найголовніше, якісь дитинні щічки. Попри все це, солодкавої няшності в ньому не було. Крізь дитячість його обличчя проступала зрілість.
Не зважаючи на всю цю офісну сценографію, яка так і підштовхувала до ієрархічних відносин «бос-підлеглий», чоловік із бейджиком Бога ніби не вимагав жодної субординації. Навпаки, називав її ввічливо «панною», так ніби вона тут головна. Не зважаючи на іронічне тло свого настрою І помітила, що в присутності цієї «людини» їй комфортно й безпечно, як то кажуть, у Христа за пазухою (вона ледь не закрила долонею рот, настільки ця ідіома однозначно прозвучала в такому контексті, хай навіть лише в її голові). Ба більше, їй було не просто безпечно, а невимовно піднесено, так, що годі було підібрати, або навіть вигадати слово, яке б передало хоч частину того почуття, яке відчула. Так, вона могла сказати, що закохалась у цього чоловіка з першого погляду, але це б описало лише невеличку частину цього неймовірного внутрішнього переживання. Довірившись інтуїції, дівчина вирішила вважати світле почуття до симпатичного Бога правдивим, але й пильності не збиралася втрачати.
«Як Ви себе почуваєте, Ірино?» - спитав Бог, сідаючи за стіл і підсуваючи макбук ближче до себе. «О, я почуваюся чудово» - відповіла І й це була чистісінька правда. «Чудово» - почула луною у відповідь. Й Бог продовжив: «Ооотже… - він свідомо затягнув букву «о», - «Глянемо. Тааак. Ірина Шевченко» - і він, дивлячись на екран, почав кудись клікати мишею. Їй було до нестями цікаво, що Бог видивляється у своєму лептопі про неї. Може, він переглядає її сторінку у фейсбуку? Чи в інстаграмі? «Хм, зрозуміло. Чудово. Перепрошую, треба трохи почекати – обробка даних». І напружилася. Ніби й готова була до «зважування» гріхів та благих діянь, втім не була впевнена, що статистика буде на її користь, бо ж скільки всього зробила й подумала, про що дуже шкодувала. «Ви ж, панно, розумієте, що я відповідаю лише на ті питання, на які Ви самі ніколи не знайдете відповіді?». «Тиць, мій Гриць, - подумала І, - і звідки то я маю це розуміти? Я не розумію, що зі мною коїться, де я і з ким розмовляю, а мене про таке питають» - думала вона і коротко відповіла «ні», почавши картати себе за думки, які собі дозволяла в присутності Бога. Але і зраділа водночас – про гріхи не йшлося. Бог говорив про якісь питання. «То нічого, панно» - сказав Бог. – «Роздруківки Ви можете взяти в секретарки. Вона вже там». – Він показав рукою в бік дверей. – «О, і перепрошую за цей неекологічний олд-скул. Ми з розробниками все ще не можемо дійти згоди щодо дизайну додатку, який дозволятиме хомо-трансферним бачити відповіді одразу у своїх смартфонах. Хоч ми зараз на переробленому крафтовому все друкуємо, втім електронний додаток – краще рішення ще й з міркувань зручності». Їй не здалося, Бог справді виправдовувався й мав дещо винуватий вираз обличчя. У сусідній кімнаті справді запрацював принтер. Далі Бог стурбовано глянув на свій стильний Орієнт і знову винувато промовив: «Перепрошую, дорога панно, треба поспішати».
І стало так образливо, ну просто до смерті. Хоча ні, навіть від власної смерті їй так образливо не було. Найголовніша зустріч життя, чи то пак – смерті, тривала три хвилини й зараз ось так нагло скінчиться. Заради цього Бог явив їй себе? Заради цих трьох хвилин беззмістовного діалогу, який навіть на поганеньке робоче інтерв’ю за її життя не потягнув би? Вона спіймала себе на тому, що люто зла на Бога, аж так, що могла закричати про це прямо в його симпатичне обличчя.
«Не лютуйте, пані, будь ласка. Ми ж із Вами ще ой як наговоримося» - промовив він знову, прочитавши її думки й галантно поцілувавши руку. Попри те, що в цей момент вона ще яскравіше відчула, як його любить, лють не вщухла. «Він сказав це так, ніби наша зустріч в офісі була якоюсь буденністю з усіх буденностей, а коли його орієнти покажуть сьому-восьму, ми підемо вечеряти й там “ой як наговоримося”» - нарікала образа в ній. Попри те, що поруч з Богом І почувала себе розслаблено й невимушено, нарікати вголос вона не наважилася. Смиренно кивнула й попрямувала до дверей. «До побачення, дорога Ірино» солодко пролилося на неї, коли вона виходила. Здається, вона навзаєм сказала до побачення.
У кімнаті очікування її справді чекала секретарка. Згадавши вибачення Бога, І усвідомила, що хоч Він вкрай мало з нею говорив, але все ж пообіцяв дати відповіді на питання на крафтовому папері. Секретарка привіталася і передала їй до рук тоненьку синю книжечку із коричневими сторінками і вказала у напрямку ліфта, який саме відкрився.
У І тряслися руки. Зараз вона дізнається, чому Всесвіт розширюється і скільки йому залишилося жити. Чому є біль і страждання, а існування все ще має значення, не зважаючи на те, що Земля помре через декілька мільярдів років, або раніше. Чому Марко так нагло припинив стосунки. Що там у чорних дірах і чи гніздяться в них інші Всесвіти. Як виникло ДНК, чи є прибульці й коли люди з ними зустрінуться. А нейромережі? Чи зможе хоч одна із них набути самосвідомості? Як деякі люди відчувають чужі емоції так само, як власні, або ж чому є ті, хто бачать привидів. Чому ставлення людей до неї не таке, якого б їй хотілося, і що треба змінити в собі. Вона не усвідомлювала ці питання окремішньо, таке враження, що весь цей безкінечний список «чому» враз активізувався в її голові так, що вона ледь не вибухнула. Але це перевантаження викликало не біль, а ейфорію. Усі відповіді тут, у її руках. Вона навіть забула, що їде у ліфті невідомо куди й не знає, що на неї там чекатиме. Відкрила й жадібно почала читати:
«Цікаво, на скількох фотках інших людей у світі я випадково залишила слід?».
«На 589 фотографіях. Їх Ви, панно, можете переглянути на профілях ось цих людей:
Alinapobo555
AnnaKonda
Bananatree
Sintagma87
…»
Як часто І, переглядаючи свої фотографії з площ великих міст України, Німеччини, Польщі, а також із пляжів на Чорному та Середземному морів, дивилася на випадкових людей, які попали в кадр, і напівжартома думала, а на скількох залишила слід вона. Скільки людей у світі, так само як вона зараз, переглядає свої світлини й навіть не здогадується, що на них саме вона? «Ну ось, отримала, хомо-трансферна» – подумала вона. «На це питання я би точно сама не отримала відповідь, таких даних мені справді жоден цукерберг не надав би» – і вже по-доброму посміхнулася.
Попри лють і розчарування, почуття, які встигли стати традиційними за останні п’ятнадцять хвилин у Божому офісі, І відчула, що десь у найвіддаленіших закутках її свідомості тріпотить дуже-дуже приємна думка-спогад – «Ми ж з Вами ще ой як наговоримося». Ліфт зупинився, промовивши знайоме «дзень».
Сонце падало на блискучу стіну й таку ж підлогу, воно було вже досить високо. У приміщенні в стилі хай-тек окрім теракотового «шкіряного» дивану був стіл з якоюсь надсучасною комп’ютерною технікою. Вазони з твердими крупними листками, посаджені в довгий прямокутний горщик, примонтований під саму стелю, суцільним килимом спускалися стіною вниз. Це єдине, що трохи оживлювало це холодне мінімалістичне приміщення. Також дівчина завважила ліфт і двері. Словом, це місце було до банальності земним. Якби не панорамні вікна й ласкаве передвечірнє сонце, то його можна було б назвати нудним. Вона згадала свій нещодавній досвід пошуку роботи, коли ось так само сиділа в офісі компанії, в очікуванні, коли її викличуть до рекрутера. Зупинившись поглядом на принтері, вона посміхнулася: «Ось так виглядають Небеса? Боже, невже ти знущаєшся з мене?». Та не вельми ще велика мудрість, яку вона встигла нажити за свої 22 роки, казала їй, що будь-які спроби людей уявити потойсвіття приречені на невдачу, що це лише людські гордощі, що життя «там» можна описати і впхнути в якусь форму, ще й таку, яку продукує людська уява. Й ось вона сидить в офісі, у цій енну кількість разів оспіваній і обсмоктаній з усіх боків письменниками та голівудськими сценаристами «небесній канцелярії» і, ймовірно, скоро до неї прийде янгол із пером, відкриє її «справу» в скоросшивачі й від імені Бога воздасть відповідно до діянь, підписавши вирок тим же пером. І відчула розчарування й внутрішній протест, адже щось всередині вперто не хотіло вірити в те, що Бог і посмертне життя, чи то пак нежиття, вкладаються в оці шаблонні сюжети. Тривіально чи ні, а як усе розгортатиметься, дівчині було страшенно цікаво.
Двері безшумно відкрилися й перед нею постав чоловік. «А ось і янгол» - подумала І, ледь не гігікнувши. – «Без крил. Хто ж сказав, що у янголів обов’язково мають бути крила?». Вона згадала, що в університеті на одній із лекцій з культурології мовилося про те, що іконографія янголів як крилатих істот з’явилася далеко не одразу. «Бог» - прочитала вона на бейджику й почервоніла. Її знущальний настрій хоч і не пішов геть, але був суттєво підважений таким незначним відходом від сценарію, який вона створила в голові, поки сиділа на теракотовому дивані. І завмерла й ті секунди, поки Бог сам не звернувся до неї, здавалися вічністю. «Прошу пані, проходьте, будь ласка!» - Він вказав рукою на приміщення, яке відкривалося за дверима.
До І потроху поверталася здатність мислити. «Ну ок, яка різниця. Не янгол, а сам Бог. Він – усемогутній, не мусить усе делегувати янголам, може собі дозволити робити індивідуальні прийоми». Думаючи так, вона на мить навіть піддалася спокусі вважати себе обраною, але одразу згадала, що не сприймає все, що відбувається, серйозно і знову відчула в собі нестримне бажання гігікнути. Бог в сорочці та білій краватці із бейджиком на синьому шнурі виглядав, як учасник Всесвітнього економічного форуму в Давосі, або як місіонер «Церкви Ісуса Христа останніх днів», мормонів з якими вона немало спілкувалася. «Дивно, що він не англійською до мене звернувся» - подумала вона.
Приміщення за дверима виглядало так само, як попереднє, тільки замість теракотового дивану було зручне крісло такого ж кольору, яке стояло біля білого офісного столу, на якому показував своє надгризене яблуко макбук. І подумки іронічно, куди там, саркастично посміхнулася. Вона могла будь-яким уявити Бога, навіть неуявлюваним, але ось таким юзером статусних речей та обумовленим соціальними нормами (принаймні в одязі), вже вибачайте. «Може, це якась пастка? Спокуси?». Вона злякалася такої думки. «От, дурепа, повірила, що це – Бог, подивившись на бейджик» - дійшло до дівчини. «Та це може бути хто завгодно! Навіть сам…» - вона не хотіла навіть подумки називати його.
«Я не він, панно» - сказав чоловік так невимушено і впевнено, що не повірити йому, здавалося, було просто непристойно. І остовпіла від його телепатії, але лише на мить. Потім поступово почала помічати, що перед нею дуже приємний, симпатичний чоловік. Його миловидність забезпечували невеличкі очі, довгий гоструватий ніс, виточений жіночий рот і, найголовніше, якісь дитинні щічки. Попри все це, солодкавої няшності в ньому не було. Крізь дитячість його обличчя проступала зрілість.
Не зважаючи на всю цю офісну сценографію, яка так і підштовхувала до ієрархічних відносин «бос-підлеглий», чоловік із бейджиком Бога ніби не вимагав жодної субординації. Навпаки, називав її ввічливо «панною», так ніби вона тут головна. Не зважаючи на іронічне тло свого настрою І помітила, що в присутності цієї «людини» їй комфортно й безпечно, як то кажуть, у Христа за пазухою (вона ледь не закрила долонею рот, настільки ця ідіома однозначно прозвучала в такому контексті, хай навіть лише в її голові). Ба більше, їй було не просто безпечно, а невимовно піднесено, так, що годі було підібрати, або навіть вигадати слово, яке б передало хоч частину того почуття, яке відчула. Так, вона могла сказати, що закохалась у цього чоловіка з першого погляду, але це б описало лише невеличку частину цього неймовірного внутрішнього переживання. Довірившись інтуїції, дівчина вирішила вважати світле почуття до симпатичного Бога правдивим, але й пильності не збиралася втрачати.
«Як Ви себе почуваєте, Ірино?» - спитав Бог, сідаючи за стіл і підсуваючи макбук ближче до себе. «О, я почуваюся чудово» - відповіла І й це була чистісінька правда. «Чудово» - почула луною у відповідь. Й Бог продовжив: «Ооотже… - він свідомо затягнув букву «о», - «Глянемо. Тааак. Ірина Шевченко» - і він, дивлячись на екран, почав кудись клікати мишею. Їй було до нестями цікаво, що Бог видивляється у своєму лептопі про неї. Може, він переглядає її сторінку у фейсбуку? Чи в інстаграмі? «Хм, зрозуміло. Чудово. Перепрошую, треба трохи почекати – обробка даних». І напружилася. Ніби й готова була до «зважування» гріхів та благих діянь, втім не була впевнена, що статистика буде на її користь, бо ж скільки всього зробила й подумала, про що дуже шкодувала. «Ви ж, панно, розумієте, що я відповідаю лише на ті питання, на які Ви самі ніколи не знайдете відповіді?». «Тиць, мій Гриць, - подумала І, - і звідки то я маю це розуміти? Я не розумію, що зі мною коїться, де я і з ким розмовляю, а мене про таке питають» - думала вона і коротко відповіла «ні», почавши картати себе за думки, які собі дозволяла в присутності Бога. Але і зраділа водночас – про гріхи не йшлося. Бог говорив про якісь питання. «То нічого, панно» - сказав Бог. – «Роздруківки Ви можете взяти в секретарки. Вона вже там». – Він показав рукою в бік дверей. – «О, і перепрошую за цей неекологічний олд-скул. Ми з розробниками все ще не можемо дійти згоди щодо дизайну додатку, який дозволятиме хомо-трансферним бачити відповіді одразу у своїх смартфонах. Хоч ми зараз на переробленому крафтовому все друкуємо, втім електронний додаток – краще рішення ще й з міркувань зручності». Їй не здалося, Бог справді виправдовувався й мав дещо винуватий вираз обличчя. У сусідній кімнаті справді запрацював принтер. Далі Бог стурбовано глянув на свій стильний Орієнт і знову винувато промовив: «Перепрошую, дорога панно, треба поспішати».
І стало так образливо, ну просто до смерті. Хоча ні, навіть від власної смерті їй так образливо не було. Найголовніша зустріч життя, чи то пак – смерті, тривала три хвилини й зараз ось так нагло скінчиться. Заради цього Бог явив їй себе? Заради цих трьох хвилин беззмістовного діалогу, який навіть на поганеньке робоче інтерв’ю за її життя не потягнув би? Вона спіймала себе на тому, що люто зла на Бога, аж так, що могла закричати про це прямо в його симпатичне обличчя.
«Не лютуйте, пані, будь ласка. Ми ж із Вами ще ой як наговоримося» - промовив він знову, прочитавши її думки й галантно поцілувавши руку. Попри те, що в цей момент вона ще яскравіше відчула, як його любить, лють не вщухла. «Він сказав це так, ніби наша зустріч в офісі була якоюсь буденністю з усіх буденностей, а коли його орієнти покажуть сьому-восьму, ми підемо вечеряти й там “ой як наговоримося”» - нарікала образа в ній. Попри те, що поруч з Богом І почувала себе розслаблено й невимушено, нарікати вголос вона не наважилася. Смиренно кивнула й попрямувала до дверей. «До побачення, дорога Ірино» солодко пролилося на неї, коли вона виходила. Здається, вона навзаєм сказала до побачення.
У кімнаті очікування її справді чекала секретарка. Згадавши вибачення Бога, І усвідомила, що хоч Він вкрай мало з нею говорив, але все ж пообіцяв дати відповіді на питання на крафтовому папері. Секретарка привіталася і передала їй до рук тоненьку синю книжечку із коричневими сторінками і вказала у напрямку ліфта, який саме відкрився.
У І тряслися руки. Зараз вона дізнається, чому Всесвіт розширюється і скільки йому залишилося жити. Чому є біль і страждання, а існування все ще має значення, не зважаючи на те, що Земля помре через декілька мільярдів років, або раніше. Чому Марко так нагло припинив стосунки. Що там у чорних дірах і чи гніздяться в них інші Всесвіти. Як виникло ДНК, чи є прибульці й коли люди з ними зустрінуться. А нейромережі? Чи зможе хоч одна із них набути самосвідомості? Як деякі люди відчувають чужі емоції так само, як власні, або ж чому є ті, хто бачать привидів. Чому ставлення людей до неї не таке, якого б їй хотілося, і що треба змінити в собі. Вона не усвідомлювала ці питання окремішньо, таке враження, що весь цей безкінечний список «чому» враз активізувався в її голові так, що вона ледь не вибухнула. Але це перевантаження викликало не біль, а ейфорію. Усі відповіді тут, у її руках. Вона навіть забула, що їде у ліфті невідомо куди й не знає, що на неї там чекатиме. Відкрила й жадібно почала читати:
«Цікаво, на скількох фотках інших людей у світі я випадково залишила слід?».
«На 589 фотографіях. Їх Ви, панно, можете переглянути на профілях ось цих людей:
Alinapobo555
AnnaKonda
Bananatree
Sintagma87
…»
Як часто І, переглядаючи свої фотографії з площ великих міст України, Німеччини, Польщі, а також із пляжів на Чорному та Середземному морів, дивилася на випадкових людей, які попали в кадр, і напівжартома думала, а на скількох залишила слід вона. Скільки людей у світі, так само як вона зараз, переглядає свої світлини й навіть не здогадується, що на них саме вона? «Ну ось, отримала, хомо-трансферна» – подумала вона. «На це питання я би точно сама не отримала відповідь, таких даних мені справді жоден цукерберг не надав би» – і вже по-доброму посміхнулася.
Попри лють і розчарування, почуття, які встигли стати традиційними за останні п’ятнадцять хвилин у Божому офісі, І відчула, що десь у найвіддаленіших закутках її свідомості тріпотить дуже-дуже приємна думка-спогад – «Ми ж з Вами ще ой як наговоримося». Ліфт зупинився, промовивши знайоме «дзень».